Logo
До статей

Правові висновки верховного суду у справах про банкрутство за листопад-грудень 2018 року - частина 2

05 лютого, 2019
Аналітика
Правові висновки верховного суду у справах про банкрутство за листопад-грудень 2018 року - частина 2

Судова палата для розгляду справ про банкрутство з метою забезпечення сталості та єдності судової практики узагальнила правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду у справах про банкрутство за листопад-грудень 2018 року. Автор дайджесту - Сергій Жуков, суддя-спікер судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду.

За посиланням доступні Правові висновки верховного суду у справах про банкрутство за листопад-грудень 2018 року - частина 1

7. Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

(постанова від 21.12.2018 у справі № 922/901/17) http://reyestr.court.gov.ua/Review/78929928

Залишаючи без змін ухвалу апеляційного господарського суду про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою Заступника прокурора на ухвалу місцевого господарського суду, якою затверджено звіт ліквідатора і ліквідаційний баланс та припинено провадження у справі про банкрутство Товариства, Верховний Суд виходив з такого.

Аналіз ч. 3 ст. 23 ЗУ "Про прокуратуру" дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді у випадках:

  • якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;
  • у разі відсутності такого органу.

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача. Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. Така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 20.09.2018 по справі № 924/1237/17, від 23.10.2018 у справі №906/240/18, від 01.11.2018 у справі №910/18770/17.

Водночас ВС визнав необхідним зауважити на тому, що саме лише посилання в позовній заяві на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття заяви для розгляду недостатньо. В такому разі, прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинене кримінальне правопорушення на підставі ст. 367 КК України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовця, які займають посаду державної служби в органі державної влади та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків тощо).

Підстави представництва прокурором інтересів держави з'ясовуються судами першої та апеляційної інстанцій, які мають досить широкий розсуд (дискрецію) в оцінці підстав звернення прокурора.

Апеляційний господарський суд при розгляді справи дійшов висновку про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави у даній справі, оскільки при розгляді справи було встановлено, що заступник прокурора в апеляційній скарзі не зазначив в чому полягає порушення інтересів держави, за захистом яких він звернувся до суду; не надав доказів, якими підтверджується наявність підстав для представництва вказаного суб’єкта владних повноважень та дотримання порядку звернення до суду, визначеного ч. 4 ст. 23 ЗУ "Про прокуратуру".

Також, апеляційний суд вказав на недоведеність доводів прокурора про те, що податковий орган неналежно виконував покладені на нього повноваження, оскільки у передбаченому законом порядку було проведено документальну позапланову виїзну перевірку Товариства з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати усіх передбачених Податковим кодексом України податків та зборів, орган ДФС своєчасно звернувся до місцевого господарського суду із заявою про визнання грошових вимог до боржника та набув статусу учасника у справі про банкрутство Товариства, брав участь у даній справі.

8. Тільки вжиття всіх передбачених законодавством заходів в сукупності, якщо вони не призвели до погашення податкового боргу, може бути передумовою для ініціювання органом доходів і зборів справи про банкрутство боржника на загальних підставах.

(постанова від 04.12.2018 у справі № 920/1141/16) http://reyestr.court.gov.ua/Review/78650675

Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення, якими, зокрема відмовлено органу ДПІ в порушенні провадження у справі про банкрутство Товариства, Верховний Суд вказав на таке.

Виходячи з вимог ст. 95 ПК України, ч. 3 ст. 10, ч. 7 ст. 11 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", доказами на підтвердження безспірності грошових вимог ініціюючого кредитора – органу доходів і зборів, є рішення суду про стягнення грошових коштів в рахунок погашення податкового боргу, що набрало законної сили; інкасові доручення для примусового стягнення коштів в дохід бюджету в рахунок погашення податкового боргу; докази вжиття відповідних заходів до отримання відповідної заборгованості за процедурою, визначеною Податковим кодексом України.

Аналогічної правової позиції дотримується ВСУ у Постанові від 29.04.2015 у справі №908/2229/17.

Відповідно до ЗУ "Про виконавче провадження" та Податкового кодексу України, примусове виконання рішення суду про стягнення грошових коштів в рахунок погашення податкового боргу платника податків-юридичної особи за законом покладено виключно на контролюючі органи (органи доходів і зборів) за визначеною Податковим кодексом України процедурою, без залучення до неї органів державної виконавчої служби.

Перебіг 3-місячного строку, передбаченого ч. 3 ст. 10 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", починається з моменту прийняття банком платника (боржника) інкасових доручень для примусового стягнення грошових коштів в рахунок погашення податкового боргу, оформлених стягувачем (контролюючим органом) на підставі рішення суду, що набрало законної сили.

Отже, строк невиконання боржником податкового зобов'язання для визначення неплатоспроможності боржника починається з моменту прийняття банком платника (боржника) інкасового доручення для примусового стягнення коштів в рахунок погашення податкового боргу, оскільки списання коштів здійснюється відповідно до умов і порядку, визначених Податковим кодексом України, а не ЗУ "Про виконавче провадження".

Спеціальним податковим законодавством, окрім стягнення коштів з рахунків платника податків у банках, передбачено й інші заходи погашення податкового боргу за рахунок майна боржника (на підставі відповідного судового рішення), а саме: продаж майна платника податків, яке перебуває у податковій заставі; стягнення готівкових коштів; стягнення дебіторської заборгованості платника податків.

При цьому, передбачений законодавством широкий арсенал відповідних заходів надає органу доходів і зборів, поряд із заставними кредиторами, переваги в отриманні задоволення своїх грошових вимог перед іншими кредиторами боржника.

Зокрема, згідно з п. 95.22. ст. 95 ПК України, контролюючий орган звертається до суду щодо стягнення з дебіторів платника податку, що має податковий борг, сум дебіторської заборгованості, строк погашення якої настав та право вимоги якої переведено на контролюючі органи, в рахунок погашення податкового боргу такого платника податків.

Тільки вжиття всіх наведених вище заходів в сукупності, якщо вони не призвели до погашення податкового боргу, може бути передумовою для ініціювання органом доходів і зборів справи про банкрутство боржника на загальних підставах.

Разом з тим, ініціюючим кредитором не надано доказів вжиття ним заходів до переведення на себе прав вимоги боржника до третіх осіб, як не надано доказів відсутності у боржника дебіторської заборгованості відповідно до його звітності як платника податків.

  • огляду та таке та приймаючи до уваги тривалість розгляду даної справи впродовж двох років на етапі порушення провадження у справі про банкрутство, відсутність належного виправлення недоліків поданої заяви ініціюючим кредитором, Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в порушенні провадження у справі про банкрутство щодо Товариства.

9. Підставою для закриття провадження у справі про банкрутство (відмову у порушенні провадження у справі) на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство є подання гарантій саме у належній формі рішень представницького органу та рішення ради органу місцевого самоврядування, прийнятого виключно на її пленарному засіданні, про незастосування до відповідного суб’єкта підприємницької діяльності передбачених цим Законом процедур. (постанова від 20.11.2018 у справі № 917/2089/17) http://reyestr.court.gov.ua/Review/78182151

Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, якою скасовано ухвалу місцевого господарського суду про відмову в порушенні провадження у справі про банкрутство КП та направлено справу на розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд вказав на таке.

ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (ч. 1 і 2 ст. 85) передбачена певна сукупність дій, яку необхідно вчинити органу місцевого самоврядування для закриття провадження у справі про банкрутство суб’єктів підприємницької діяльності, що мають суспільну або іншу цінність для АР Крим або територіальної громади.

Ці дії полягають у зверненні до господарського суду з клопотанням не застосовувати до такого суб’єкта передбачені цим Законом процедури та закрити провадження у справі про банкрутство, а до клопотання слід додавати рішення Ради міністрів АР Крим, рішення ради органу місцевого самоврядування, прийняте виключно на її пленарному засіданні, про незастосування до відповідного суб’єкта підприємницької діяльності передбачених цим Законом процедур та закриття провадження у справі про банкрутство, а також гарантії задоволення всіх вимог кредиторів за грошовими зобов’язаннями.

Беручи до уваги, що лист обласної ради за підписом в.о. голови обласної ради за формою не відповідає актам, що приймаються обласною радою як колегіально-представницьким органом, то суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що такий лист не може слугувати гарантією від імені обласної ради щодо задоволення всіх вимог кредиторів за грошовими зобов’язаннями боржника.

Тому і було скасовано ухвалу суду першої інстанції про відмову в порушенні провадження у справі про банкрутство КП, а справу направлено на розгляд до суду першої інстанції.

Доводи касаційної скарги про те, що гарантії задоволення всіх вимог кредиторів за грошовими зобов’язаннями, як вважає скаржник, можуть подаватися до суду на будь-якому етапі розгляду справи про банкрутство, жодним чином не впливають на правильність рішення суду апеляційної інстанції.

Саме подання гарантій у належній формі рішень представницького органу та рішення ради органу місцевого самоврядування, прийнятого виключно на її пленарному засіданні, про незастосування до відповідного суб’єкта підприємницької діяльності передбачених цим Законом процедур та закриття провадження у справі про банкрутство, а також відповідне клопотання, подане до суду, як того вимагає ч. 1 ст. 85 Закону про банкрутство, зумовлює закриття провадження у справі про банкрутство (відмову у порушенні провадження у справі) на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство.

Така ж правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 04.10.2018 у справі № 918/199/16.

10. Трирічний строк на подачу заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, наведений у п. 1 ч. 2 ст. 321 ГПК України являє собою строк реалізації стороною права на можливість втручання в остаточне судове рішення з метою виправлення допущеної помилки, а тому, за своєю правовою природою встановлений даною нормою строк (3 роки) є присічним і не може бути відновлений, незалежно від причин його пропуску.

(постанова від 07.112018 у справі № 5009/2987/12)

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78022475

Залишаючи без змін постанову апеляційної інстанції, якою скасовано ухвалу місцевого господарського суду та відмовлено у задоволенні заяви ТОВ про перегляд ухвали місцевого господарського суду того ж суду (про затвердження реєстру вимог кредиторів) за нововияленими обставинами, виходив з такого.

За приписами ст. 320 ГПК України рішення, постанови та ухвали господарського суду, Вищого суду з питань інтелектуальної власності, якими закінчено розгляд справи, а також ухвали у справах про банкрутство (неплатоспроможність), які підлягають оскарженню у випадках, передбачених ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами.

Підставами для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами є:

- істотні для справи обставини, що не були встановлені судом та не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи;

- встановлений вироком або ухвалою про закриття кримінального провадження та звільнення особи від кримінальної відповідальності, що набрали законної сили, факт надання завідомо неправильного висновку експерта, завідомо неправдивих показань свідка, завідомо неправильного перекладу, фальшивості письмових, речових чи електронних доказів, що потягли за собою ухвалення незаконного рішення у цій справі;

- скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення судового рішення, що підлягає перегляду.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 321 ГПК України заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами може бути подано з підстави, визначеної п. 1 ч. 2 ст. 320 цього Кодексу, - учасниками справи протягом тридцяти днів з дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про існування обставин, що стали підставою для перегляду судового рішення.

Водночас у п. 1 ч. 2 ст. 321 ГПК України унормовано, що з урахуванням приписів частини першої цієї статті заява про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами може бути подана з підстави, визначеної п. 1 ч. 2 ст. 320 цього Кодексу, - не пізніше трьох років з дня набрання таким судовим рішенням законної сили.

При цьому у ст. 3 цього Кодексу визначено, що строки, визначені в ч. 2 цієї статті, не можуть бути поновлені.

Слід відзначити, що трирічний строк, наведений у нормі п. 1 ч. 2 ст. 321 ГПК України, не є строком на подачу стороною заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами (цей строк процесуальною нормою визначено як місячний), а являє собою строк реалізації стороною взагалі права на можливість втручання в остаточне судове рішення з метою виправлення допущеної помилки. Обмеження такого строку має легітимну мету забезпечити додержання принципу правової визначеності, досягнення стабільності правового регулювання, балансу інтересів сторін справи.

Отже, за своєю правовою природою встановлений даною нормою строк (три роки) є присічним, тобто таким, сплив якого спричиняє припинення самого права, за реалізацією якого звертається особа, та він не може бути відновлений, незалежно від причин його пропуску.

  1. Умови визнання недійсним правочину (договору) зі спеціальних підстав у справі про банкрутство.

(постанова від 14.11.2018 у справі № 906/728/15) http://reyestr.court.gov.ua/Review/78450518

Залишаючи без змін ухвалені у справі про банкрутство ТОВ_2 судові рішення про відмову у задоволенні заяви ТОВ_1 про визнання недійсним договору купівлі продажу, укладеного між ТОВ_2 (банкрут) та ТОВ_3, Верховний Суд виходив з такого.

Визнанню недійсним правочину (договору) зі спеціальних підстав, визначених ст. 20 Закону про банкрутство передує встановлення факту відчуження майна боржника у підозрілий період (після порушення провадження у справі про банкрутство або протягом одного року, що передував її порушенню) за наявності обставин, прямо визначених ст. 20 Закону про банкрутство, і така процедура спрямована на повернення до складу конкурсної маси відчужених за такими правочинами активів.

Водночас, слід звернути увагу, що визнано недійсними можуть бути не всі правочини боржника, укладені у підозрілий, у розумінні Закону про банкрутство, період, а лише ті, які відповідають ознакам, встановленим у ч. 1 ст. 20 цього Закону.

ІІ. Процедура розпорядження майном боржника.

  1. Сам факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника, яка не була погашена у процедурі ліквідації, не є підставою для припинення договору застави, укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником, якщо до цього заставодержателем було реалізовано його право на звернення стягнення на передане в заставу майно. (постанова від 05.12.2018 у справі №916/80/16)

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78750294

Скасовуючи постанову апеляційного господарського суду щодо розгляду кредиторських вимог Банку в частині відмови у визнанні грошових вимог Банку на суму 16 800 000 грн., забезпечених заставою акцій, та направляючи справу в скасованій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходив з такого.

  • огляду на поняття застави як засобу забезпечення виконання зобов'язання, укладаючи договір застави, заставодавець бере на себе всі ризики, пов'язані з невиконанням зобов'язання боржником (у межах вартості предмета застави), у тому числі й ті, що виникають унаслідок банкрутства боржника з його подальшим виключенням із відповідного державного реєстру.

Оскільки покладення цих ризиків на особу, яка видала забезпечення, відбулося за договором, укладеним заставодавцем саме із кредитором, то всі узяті ризики слід покладати на особу, яка видала забезпечення, і після припинення існування боржника. Ліквідація боржника не повинна припиняти обов'язок заставодавця із несення цих ризиків, якщо інше не передбачено договором між кредитором та заставодавцем.

Отже, сам факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором, яка не була погашена у процедурі ліквідації, не є підставою для припинення договору застави, укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником, якщо до цього заставодержателем було реалізовано його право на звернення стягнення на передане в заставу майно.

Всупереч вимогам закону, судом апеляційної інстанції в повному обсязі не досліджено та не встановлено наявності чи відсутності факту реалізації Банком свого права на звернення стягнення на заставне майно за договором застави на момент ліквідації позичальника – ТОВ.

Окрім того, судом апеляційної інстанції не досліджено та не встановлено чи було виконано зобов’язання за кредитним договором самим позичальником – ТОВ.

Також судом апеляційної інстанції не досліджено та не встановлено факту наявності чи відсутності самого предмета застави у заставодержателя.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні заяви Банку про визнання кредиторських вимог в сумі 16 800 000 грн., що виникли на підставі договору застави цінних паперів та договору відступлення права вимоги.

  1. На вимоги кредиторів, які забезпечені заставою, не розповсюджуються передбачені частиною першою ст. 23 ЗУ " Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" наслідки пропуску тридцятиденного строку від дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство для звернення з грошовими вимогами. (постанова від 14.11.2018 у справі № 903/6/18)

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78359085

Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення про визнання грошових вимог Банку до боржника в повному обсязі, Верховний Суд з огляду на положення ст. 7 ЗУ "Про іпотеку", ст. 19 ЗУ "Про заставу", ст. 22 ЗУ "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", умови укладених сторонами договорів іпотеки та договорів застави, погодився з висновком судів попередніх інстанцій про те, що вимоги Банку є такими, що забезпечені майном боржника та підлягають окремому внесенню до реєстру вимог кредиторів, як такі, що погашаються в позачерговому порядку за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення.

Також Верховний Суд визнав правомірним висновок судів попередніх інстанцій про те, що розмір вимог, що забезпечені майном боржника, встановлюється виходячи з розміру заборгованості за кредитом та розміру дійсних на момент подання заяви з кредиторськими вимогами зобов'язань майнової поруки по даному кредитному договору, незалежно від вартості предметів застави.

При цьому Верховним Судом відхилено доводи заявника касаційної скарги про те, що вимоги про стягнення 30% річних за несвоєчасне погашення кредиту та несвоєчасну сплату процентів за користування кредитом не є безспірними і мали бути заявлені у строк, визначений ч. 1 ст. 23 Закону про банкрутство.

Так, згідно ч. 1 ст. 23 Закону про банкрутство, конкурсні кредитори за вимогами, які виникли до дня відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство, зобов'язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом тридцяти днів від дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство.

Водночас, забезпечені кредитори відповідно ч. 2 ст. 23 Закону про банкрутство зобов'язані подати заяву з грошовими вимогами до боржника під час провадження у справі про банкрутство лише в частині вимог, що є незабезпеченими, або за умови відмови від забезпечення.

При цьому, ч. 8 ст. 23 Закону про банкрутство встановлено обов'язок розпорядника майна внести до реєстру вимоги кредиторів, які забезпечені заставою майна боржника, згідно з їхніми заявами, а за їх відсутності - згідно з даними обліку боржника, а також внести окремо до реєстру відомості про майно боржника, яке є предметом застави згідно з державним реєстром застав.

Отже, виходячи з аналізу наведених норм, грошові вимоги заставних кредиторів включаються до реєстру вимог кредиторів незалежно від факту подання такими кредиторами заяв з грошовими вимогами до боржника, відтак, на вимоги кредиторів, які забезпечені заставою, не розповсюджуються передбачені ч. 1 ст. 23 Закону про банкрутство наслідки пропуску тридцятиденного строку від дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство для звернення з грошовими вимогами.

 

ІІІ. Процедура санації.

В процедурі санації господарським судом можуть бути скасовані виключно заходи до забезпечення вимог кредиторів стосовно частини майна боржника, яке підлягає продажу згідно з планом санації.

(постанова від 12.12.2018 у справі № 17-1-4-5-32-24-2/136-03-5080) http://reyestr.court.gov.ua/Review/79161170

Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, якою скасовано ухвалу місцевого господарського суду та відмовлено у задоволенні клопотання керуючого санацією ДСК про скасування всіх арештів та заборон відчуження майна боржника, Верховний Суд виходив з такого.

Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону про банкрутство в редакції, чинній до 19.01.2013, з метою відновлення платоспроможності боржника та задоволення вимог кредиторів план санації може передбачати продаж частини майна боржника на відкритих торгах. Керуючий санацією після проведення інвентаризації та оцінки майна боржника має право почати продаж частини майна боржника на відкритих торгах. Заходи до забезпечення вимог кредиторів стосовно частини майна боржника, яка підлягає продажу згідно з планом санації, скасовується ухвалою господарського суду.

Виходячи з аналізу наведених норм, продажу в процедурі санації боржника підлягає тільки майно, зазначене в затвердженому у встановленому порядку плані санації, відповідно, в процедурі санації можуть бути скасовані ухвалою суду виключно заходи до забезпечення вимог кредиторів стосовно частини майна боржника, яка підлягає продажу згідно з планом санації.

Крім того, згідно з ч. 1 ст. 23 Закону про банкрутство, з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається.

Отже, скасування всіх арештів, накладених на майно боржника, та інших обмежень щодо розпорядження його майном, є передбаченим законом правовим наслідком визнання особи банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури.

Як вбачається з матеріалів справи, керуючий санацією боржника у своєму клопотанні просив скасувати всі арешти та обтяження нерухомого та рухомого майна ДСК та заборону його відчуження, при цьому, пославшись на те, що заборони щодо відчуження майна поширюються на "все майно" або "невизначене майно", а наявність податкової застави перешкоджає відчужувати майно ДСК.

Надавши оцінку наведеним керуючим санацією доводам, обставинам справи, наявним у справі доказам в їх сукупності, суд апеляційної інстанції встановив, що керуючий санацією у клопотанні не обґрунтував, у чому конкретно полягали перешкоди у реалізації плану санації (яким передбачено продаж частини майна боржника (15 позицій) у зв'язку із існуючими арештами та заборонами; не навів обставин, які б свідчили про наявність конкретних перешкод.

При цьому апеляційний господарський суд дійшов висновку, що зняття всіх арештів з нерухомого та рухомого майна ДСК та заборони його відчуження можливе лише з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, в той час як наразі ДСК перебуває у процедурі санації.

Відтак, дослідивши обставини даної справи в контексті приписів наведених норм, апеляційний суд дійшов вірного висновку про відсутність у даному випадку підстав для скасування всіх арештів та заборон відчуження майна боржника, оскільки це суперечить приписам ст.ст. 20, 23 Закону про банкрутство.

Водночас, апеляційний господарський суд, скасовуючи ухвалу місцевого господарського суду, дійшов обґрунтованого висновку, що суд першої інстанції, пославшись в ухвалі на приписи ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 20 Закону про банкрутство та задовольнивши клопотання керуючого санацією, не врахував положення ч. 1 ст. 23 Закону про банкрутство, яка має застереження щодо зняття всіх арештів та заборон щодо майна боржника виключно у процедурі ліквідації, а також в порушення норм ст. 20 Закону про банкрутство допустив скасування всіх арештів, заборон щодо майна боржника, не звернувши увагу, що в процедурі санації можуть бути скасовані ухвалою суду виключно заходи до забезпечення вимог кредиторів стосовно частини майна боржника, яке підлягає продажу згідно з планом санації.

Крім того, як вбачається з матеріалів справи та з’ясовано судом апеляційної інстанції, розгляд клопотання про скасування арештів та заборон не було призначено до розгляду в судовому засіданні відповідно до вимог ГПК України, а було розглянуто судом першої інстанції у день надходження відповідного клопотання до суду, тобто без з’ясування думки учасників даної справи про банкрутство щодо порушеного керуючим санацією у клопотанні питання, хоча вирішення зазначеного клопотання є таким, що стосується прав та обов'язків учасників провадження у справі про банкрутство ДСК.

ІV. Ліквідаційна процедура.

Припинення повноважень ліквідатора може мати місце лише у випадку встановлення судом фактів невиконання або неналежного виконання ним своїх обов'язків відповідно до вимог ст. 41 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

(постанова від 06.11.2018 у справі № 922/605/15) http://reyestr.court.gov.ua/Review/78149907

Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, якою скасовано ухвалу місцевого господарського суду та задоволено скаргу Банку на дії ліквідатора і припинено повноваження ліквідатора ПАТ арбітражного керуючого ОСОБА_1, Верховний Суд виходив з такого.

Усунення арбітражного керуючого (ліквідатора) — це право суду, яким він може скористатися у разі доведення порушення арбітражним керуючим балансу інтересів боржника та кредиторів, внаслідок невиконання або неналежного виконання покладених на нього обов'язків відповідно до вимог ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". (Постанова від 20.06.2018 у справі №911/5186/14)

Відповідно до ч. 3 ст. 98 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", під час реалізації своїх прав та обов'язків арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) зобов'язаний діяти добросовісно, розсудливо, з метою, з якою ці права та обов'язки надано (покладено), обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на підставі, у межах та спосіб, що передбачені Конституцією та законодавством України про банкрутство.

Дії (бездіяльність) ліквідатора (ліквідаційної комісії) можуть бути оскаржені до господарського суду учасниками справи про банкрутство, права яких порушено такими діями (бездіяльністю). У разі невиконання або неналежного виконання ліквідатором своїх обов’язків господарський суд за клопотанням комітету кредиторів або з власної ініціативи може припинити повноваження ліквідатора і призначити нового ліквідатора в порядку, встановленому цим Законом (ч. 11, 12 ст. 41 Закону).

Згідно з ч. 3 ст. 114 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", усунення арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) від виконання ним своїх обов’язків здійснюється господарським судом за клопотанням комітету кредиторів, органу, уповноваженого управляти державним майном (для державних підприємств та підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує 50 %) або за власною ініціативою у разі:

 

  1. невиконання або неналежного виконання обов’язків, покладених на арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора); 2) зловживання правами арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора); 3) подання до суду неправдивих відомостей; 4) відмови в наданні допуску до державної таємниці або скасування раніше наданого допуску; 5) припинення діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора); 6) наявності конфлікту інтересів.

Отже, за змістом вказаних норм Закону про банкрутство припинення повноважень ліквідатора може мати місце лише у випадку встановлення судом фактів невиконання або неналежного виконання ним своїх обов'язків відповідно до вимог ст. 41 Закону про банкрутство.

Одночасно слід зауважити, що статус арбітражного керуючого характеризується не лише сукупністю прав та обов'язків останнього, а й ефективністю та невідворотністю інституту дисциплінарної відповідальності арбітражного керуючого за свої дії.

Під час апеляційного провадження, судом було встановлено: порушення ст. 41, ст. 98 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"; ненадання доступу до забезпеченого майна на неодноразові звернення двох Банків у порушення Іпотечного договору та ЗУ "Про іпотеку"; ненадання суду та кредиторам доказів надходження коштів від оренди на рахунки боржника, як це передбачено ч. 8 ст. 41 Закону про банкрутство.

Щодо ненадання арбітражним керуючим як суду так і кредиторам доказів надходження коштів від оренди на рахунки боржника, як це передбачено ч. 8 ст. 41 Закону про банкрутство, Верховний Суд визнав необхідним вказати наступне.

Комітет кредиторів та окремо кредитори повинні володіти інформацією щодо надходження та використання коштів банкрута, що відображається у виписках банку. Так само, проаналізувати витрати боржника без підтверджуючих документів неможливо. Відтак, витрати та використання коштів боржника за період ліквідаційної процедури повинні бути підтверджені належними документами. Без ознайомлення з копіями угод (договорів), які укладені від імені банкрута, встановити правомірність та доцільність їх укладення за період ліквідації також неможливо. Оскільки, діяльність ліквідатора має бути прозорою, до того ж ліквідатор зобов'язаний щомісячно звітувати комітету кредиторів боржника, то не надання інформації чи копій документів що стосується банкрута суперечить інтересам кредиторів та нормам ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Суд апеляційної інстанцій дослідив докази, пояснення учасників справи, зокрема доводи кредиторів, які звернулися зі скаргами на дії (бездіяльність) ліквідатора банкрута, та заперечення арбітражного керуючого. Було встановлено, що арбітражний керуючий як ліквідатор товариства протягом установленого законом строку ліквідаційної процедури повною мірою не виконав вимог законодавства, доказів на спростування зазначеного матеріали справи не містять.

Таким чином, Верховний Суд погодився з висновком апеляційного господарського суду щодо наявності підстав усунення арбітражного керуючого ОСОБА_1 від виконання обов'язків ліквідатора ПАТ.

Коментарі
Додати коментар