Застосування принципу процесуальної економії та інші правові висновки ВС у справах про банкрутство за січень 2019 року - частина 2

За посиланням доступні правові висновки Верховного суду у справах про банкрутство за січень 2019 року - частина 1

V. Ліквідаційна процедура

1. Продаж предметів застави в ліквідаційній процедурі боржника, яка вводиться судом у справі про банкрутство та за наслідками якої припиняються повноваження органів управління боржника, визначені його установчими документами, є одним із способів примусового продажу заставного майна, який припиняє дію застави згідно зі ст. 28 ЗУ «Про заставу» (постанова від 15.01.2019 у справі №904/9583/17)

Залишаючи без змін судові рішення, ухвалені у справі позовного провадження за позовом кредитної установи до ТОВ_1 про визнання за позивачем права іпотекодержателя на об'єкти нерухомості, Верховний Суд виходив з такого.

Системний аналіз положень ст. 17 та 23 ЗУ «Про іпотеку» дозволяє зробити висновок про те, що зазначені норми регулюють різні правовідносини, які виникають між заставодержателем та заставодавцем (його правонаступником). Так, у випадках реалізації (продажу) предмета іпотеки іпотекодавцем такі правовідносини регулюються ч. 1 ст. 17 зазначеного Закону та мають наслідком припинення іпотеки, а у випадку встановлення фактичних обставин переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, в т.ч. у порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою, регулюються ст. 23 зазначеного Закону.

Як встановлено судами у справі, яка переглядається, спірне майно, що було предметом іпотеки за іпотечним договором, продане з публічних торгів у ході здійснення ліквідаційної процедури у справі про банкрутство ТОВ_2, а відповідач ТОВ_1 є набувачем цього майна за наслідками його повторного перепродажу, що визнається сторонами у даній справі та підтверджується документально.

Отже, суди дійшли правильного висновку про застосування до таких правовідносин наслідків припинення прав іпотекодержателя відповідно до ч. 1 ст. 17 ЗУ «Про іпотеку» та відсутність правових підстав для застосування наслідків ст. 23 цього Закону за відсутності встановлення фактичних обставин переходу права власності до правонаступника чи спадкоємця іпотекодавця.

Верховний Суд також погодився з правильністю висновків судів про обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав шляхом звернення до суду з позовними вимогами у даній справі з огляду на те, що позивач є учасником справи про банкрутство ТОВ_2 як заставний кредитор та наділений спеціальними правами щодо захисту своїх майнових прав та інтересів у межах такого провадження, зокрема, із застосуванням механізмів визнання недійсними публічних торгів з продажу заставного майна чи оскарження незаконних дій ліквідатора з розподілу коштів від реалізації предметів застави (іпотеки).

Верховний Суд визнав помилковими висновки відповідача про можливість застосування щодо позивача спеціальних строків давності відповідно до ст. 48 ЗУ «Про іпотеку», оскільки продаж предметів іпотеки відбувався в процедурі банкрутства, яка не передбачає таких строків, а не за процедурою, визначеною ЗУ «Про іпотеку».

Умови та порядок відновлення платоспроможності суб'єкта підприємницької діяльності-боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів встановлює ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Відчуження майна, переданого в іпотеку, під час проведення ліквідаційної процедури здійснюється в порядку, визначеному цим Законом. Також, виходячи з особливостей провадження у справі про банкрутство, реалізуються права учасників такого провадження (кредиторів) про визнання недійсними правочинів, укладених боржником у ліквідаційній процедурі.

Доводи скаржника про те, що ліквідатор ТОВ_2 у справі про банкрутство тривалий час не надавав доказів на підтвердження реалізації активів боржника на аукціонах у ході проведення ліквідаційної процедури цього боржника, не спростовують правильності висновків судів про припинення спірної іпотеки за наслідком продажу майна з публічних торгів у процедурі банкрутства, однак встановлення таких обставин може бути підставою для захисту судом порушених прав позивача у випадку заявлення ним позовних вимог у справі про банкрутство про визнання недійсними правочинів з реалізації предметів застави (іпотеки) в ліквідаційній процедурі боржника.

Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду про те, що з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника (п. 6 ч. 1 ст. 23 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у редакції, яка була чинна на час виникнення спірних правовідносин).

Заставне майно реалізується із застосуванням процедури, визначеної Законом про банкрутство, і за встановлення судами відсутності обставин недійсності укладених в ліквідаційній процедурі правочинів наслідком реалізації заставного (іпотечного) майна є припинення іпотеки за попередньо укладеним договором іпотеки, незалежно від прийнятих судами попередніх рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в інших справах позовного провадження. За таких обставин набувач майна з публічних торгів або особа, до якої перейшло право власності на майно внаслідок перепродажу, не набуває статусу іпотекодавця, і на таке майно повторно не може бути звернено стягнення з підстав, передбачених ст. 38, 39 ЗУ «Про іпотеку».

Оскільки суди попередніх інстанцій встановили, що спірне майно вибуло від заставодавця у процедурі його реалізації у справі про банкрутство ТОВ_2 у межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяження, а позивачем не надано доказів визнання недійсними публічних торгів з відчуження спірного майна, а також доказів того, що між позивачем і відповідачем відсутні будь-які правовідносини з передання в іпотеку спірного майна, Верховний Суд погодився з правильністю висновків судів про відсутність підстав для задоволення позову та визнання за позивачем прав іпотекодержателя та заставодержателя щодо зазначених у позовній заяві предметів нерухомого та рухомого майна.

2. Укладення договору страхування нерухомого майна, що є предметом іпотеки, не є діями, які спрямовані на задоволення вимог іпотекодержателя у межах вартості предмета іпотеки у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання (постанова від 23.01.2019 у справі №910/13347/15)

Залишаючи без змін судові рішення, ухвалені у справі про банкрутство ТОВ_1, якими задоволено позов третьої особи — компанії, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, та визнано недійсним договір іпотеки, укладений між банком та ТОВ_1, Верховний Суд виходив з такого.

За встановлених судами обставин того, що рішення загальних зборів учасників ТОВ_1, оформлене протоколом №246 від 03.05.2012, про передачу в заставу об'єкту нерухомості та уповноваження ОСОБА_1, корпоративного секретаря товариства, на підписання від імені товариства відповідного договору та будь-яких додаткових угод до нього з банком, було визнано недійсним рішенням господарського суду від 20.01.2016 в іншій справі №910/27805/15, Верховний Суд визнав обґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій про те, що представник ТОВ_1, укладаючи від його імені 14.05.2012 оспорюваний договір іпотеки, не мав достатніх повноважень на його укладення.

Щодо доводу касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували приписи ч. 1 ст. 241 ЦК України щодо визнання недійсним правочину, який був прийнятий сторонами до виконання, Верховний Суд зазначив наступне.

Відповідно до приписів ч. 1 ст. 241 ЦК України, правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема, у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

В якості обґрунтування підстав неправильності застосування судами попередніх інстанцій положень ч. 1 ст. 241 ЦК України в касаційні скарзі зазначено, що між ТОВ_1 та страховою компанією укладено договір страхування нерухомого майна, що є предметом іпотеки.

Згідно положень ч. 1 ст. 553 ЦК України, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Положеннями ст. 1 ЗУ «Про іпотеку» (у редакції станом на 14.05.2012) визначено, що іпотека — вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов'язанням (ст. 11 ЗУ «Про іпотеку» у редакції, чинній станом на 14.05.2012).

Враховуючи те, що іпотека — це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, а також беручи до уваги, що майновий поручитель (іпотекодавець) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно у межах вартості предмету іпотеки, можна дійти висновку, що виконанням або прийняттям до виконання майновим поручителем договору іпотеки є дії, спрямовані на задоволення вимог іпотекодержателя у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання.

Укладення договору страхування нерухомого майна, що є предметом іпотеки, не є діями, які спрямовані на задоволення вимог іпотекодержателя у межах вартості предмета іпотеки у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання.

3. При затвердженні ліквідаційного звіту та ліквідаційного балансу банкрута за наявності у підприємства-боржника майна судам належить достеменно встановлювати на підставі належних та допустимих доказів наявність або відсутність орендних відносин боржника упродовж банкрутних процедур та у залежності від встановленого перевірити надходження та подальше спрямування отриманих коштів, які можуть бути джерелом сплати грошової винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого, а також наповнення ліквідаційної маси (постанова від 30.01.2019 у справі №921/879/15-г/11)

Скасовуючи ухвалені у справі судові рішення, якими затверджено звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс і закрито провадження у справі про банкрутство ВАТ, та направляючи справу на новий розгляд до місцевого господарського суду, Верховний Суд вказав на таке.

Ліквідаційна процедура як стадія провадження у справі про банкрутство є однією з найбільш імовірних та прогнозованих процедур, які застосовуються до неплатоспроможного боржника та є механізмом виведення з ринку нерентабельних та неперспективних підприємств.

Правильне завершення ліквідаційної процедури є основним завданням ліквідатора, який з урахуванням покладених на нього Законом про банкрутство повноважень повинен наполегливо та добросовісно працювати протягом усієї процедури ліквідації. Звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс є підсумковими документами, які підтверджують належне проведення ліквідатором усіх необхідних заходів ліквідаційної процедури, вчинення адекватних дій щодо виявлення кредиторів та активів боржника, за результатами розгляду яких суд приймає ухвалу про ліквідацію боржника та закриття провадження у справі.

Отже, законодавцем передбачено певну сукупність дій, які необхідно вчинити в ході ліквідаційної процедури, та перелік додатків до звіту ліквідатора, які подаються суду разом із зазначеним звітом та є предметом дослідження в судовому засіданні за підсумками ліквідаційної процедури, яке проводиться за участю кредиторів (комітету кредиторів).

Подання звіту та ліквідаційного балансу здійснюється ліквідатором за результатом проведених дієвих заходів, які передбачені у ліквідаційній процедурі. Законом не визначено вичерпний перелік заходів, які має вчинити ліквідатор для завершення ліквідаційної процедури — визначені тільки основні напрями таких заходів, що дозволяють сформувати ліквідаційну масу та задовольнити, за умови виявлення майна (ліквідних активів), вимоги кредиторів, що логічно випливає із визначених Законом повноважень ліквідатора та надає останньому можливість відповідно до власного самостійного та незалежного розсуду вчиняти дії щодо виявлення та розшуку активів банкрута для формування ліквідаційної маси.

Разом з тим, обов'язком ліквідатора є здійснення всієї повноти заходів, спрямованих на виявлення активів боржника. При цьому ні у кого не повинен виникати обґрунтований сумнів щодо їх належного здійснення — принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі (постанова Верховного Суду від 14.02.2018 у справі №927/1191/14).

Верховний Суд звернув увагу, що при затвердженні ліквідаційного звіту та ліквідаційного балансу банкрута за наявності у підприємства-боржника майна судам належить достеменно встановлювати на підставі належних та допустимих доказів наявність або відсутність орендних відносин боржника упродовж банкрутних процедур та у залежності від встановленого перевірити надходження та подальше спрямування отриманих коштів, які можуть бути джерелом сплати грошової винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого, а також наповнення ліквідаційної маси.

Підсумувавши наведене, Верховний Суд зазначив, що у ліквідаційній процедурі завданням ліквідатора є не проста констатація факту відсутності майна, а дієвий і належний пошук майна банкрута, тому ліквідатор у звіті має довести, що його дії мали саме мету пошуку і виявлення майна банкрута, а під час ліквідаційної процедури ліквідатор має здійснювати обґрунтовані та логічні дії, а також подавати запити до відповідних органів з урахуванням минулої діяльності банкрута. При цьому кількість запитів не є критерієм якості роботи ліквідатора —  таким критерієм є наповнення ліквідаційної маси.

4. За відсутності майнових активів банкрута, за рахунок яких можна б було відшкодувати оплату послуг та витрати арбітражного керуючого, така оплата повинна здійснюватись за рахунок коштів кредиторів (постанова від 16.01.2018 у справі №05/5026/1809/2012)

Залишаючи без змін ухвалені у справі про банкрутство судові рішення в частині стягнення з управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України грошових коштів на відшкодування витрат ліквідатора ОСОБА_1 та оплату його послуг, Верховний Суд виходив з такого.

Нормами ч. 14 ст. 3-1 Закону про банкрутство в редакції, що діяла до 19.01.2013, визначені три джерела оплати послуг та відшкодування витрат арбітражного керуючого у зв'язку з виконанням ним своїх обов'язків: за рахунок коштів, одержаних від продажу майна боржника, або за рахунок коштів кредиторів чи коштів, одержаних у результаті виробничої діяльності боржника.

Судами попередніх інстанцій встановлено: матеріалами справи підтверджується, що у ліквідаційній процедурі майна для розрахунку з кредиторами та здійснення оплати послуг та відшкодування витрат арбітражного керуючого за виконання ним обов'язків ліквідатора банкрута не виявлено.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що за відсутності майнових активів банкрута, за рахунок яких можна б було відшкодувати оплату послуг та витрати арбітражного керуючого, така оплата повинна здійснюватись за рахунок коштів кредиторів.

Також судами попередніх інстанцій вірно встановлено, що керуючись принципом пропорційності голосів кредиторів кількості їх грошових вимог, суд вправі застосувати такий принцип до розподілу витрат між кредиторами за відсутності коштів від реалізації майна боржника на проведення ліквідаційної процедури (висновки щодо застосування цих норм права викладені у постанові Верховного Суду від 19.04.2018 у справі №265/2б-02/14/13-08).

Водночас доводи скаржника про те, що загальна сума заборгованості з оплати послуг та відшкодування витрат арбітражного керуючого надмірно висока, а кошторисами скаржників видатки на оплату послуг арбітражного керуючого не передбачені, Верховний Суд відхилив з огляду на те, що законодавець не ставить визначення джерела оплати послуг арбітражного керуючого в залежність від майнового стану ініціюючого кредитора у справі про банкрутство, правового статусу кредитора (особа, заснована на приватній чи державній формі власності, державний орган, громадська організація тощо), а також від джерел фінансування того чи іншого кредитора.

Зважаючи на встановлені під час розгляду справи обставини, наведені законодавчі положення, враховуючи, що надання послуг професійного арбітражного керуючого відбувається на платній основі та у розмірі не менше двох мінімальних заробітних плат за кожен місяць здійснення арбітражним керуючим своїх повноважень, що розмір відшкодування витрат та оплати послуг ліквідатора боржника у даній справі затверджено ухвалами суду, які набрали законної сили, суди підставно задовольнили відповідне клопотання ліквідатора банкрута ОСОБА_1, зокрема, в частині, яка стосується скаржника, та правомірно поклали на останнього обов'язок відшкодування таких витрат.

5. Ініціюючи провадження у справі про банкрутство, кредитори як споживачі послуг арбітражного керуючого, котрі очікують на результат його діяльності, мають усвідомлювати, що надавши на свій ризик згоду на участь у справі про банкрутство, однак не знайшовши майна як джерела своїх доходів і покриття видатків, арбітражний керуючий правомірно очікує покриття забезпечення процедури, яке у такому випадку лягає тягарем на кредиторів (кредитора) неплатоспроможного боржника

(постанова від 30.01.2019 у справі №910/32824/15)

Скасовуючи постанову апеляційного господарського суду та залишаючи в силі ухвалу місцевого господарського суду в частині стягнення з ПАТ на користь арбітражного керуючого ОСОБА_1 витрат на оплату грошової винагороди за період виконання повноважень ліквідатора банкрута, Верховний Суд виходив з такого.

Ст. 98 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» передбачене право арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) користуватися усіма правами розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора відповідно до законодавства, у т. ч. право отримувати винагороду в розмірі та порядку, передбачених цим Законом.

Ч. 1 ст. 115 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» встановлено, що арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) виконує повноваження за грошову винагороду.

Відповідно до ч. 2 ст. 115 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», грошова винагорода арбітражного керуючого за виконання повноважень розпорядника майна визначається в розмірі двох мінімальних заробітних плат за кожний місяць виконання ним повноважень, або в розмірі середньомісячної заробітної плати керівника боржника за останні 12 місяців його роботи до порушення провадження у справі про банкрутство, якщо такий розмір перевищує дві мінімальні заробітні плати. Право вимоги грошової винагороди виникає в арбітражного керуючого в останній день кожного календарного місяця виконання ним повноважень розпорядника майна боржника. Сплата грошової винагороди арбітражному керуючому (розпоряднику майна) здійснюється шляхом її авансування заявником (кредитором або боржником) у розмірі, зазначеному у цій частині. Сума авансового платежу вноситься на депозитний рахунок нотаріуса та виплачується арбітражному керуючому (розпоряднику майна) за кожний місяць виконання ним повноважень розпорядника майна.

Отже, у випадку, коли оплата послуг арбітражного керуючого здійснюється не за рахунок коштів, одержаних від продажу майна боржника, чи коштів, одержаних у результаті виробничої діяльності боржника, вона повинна здійснюватись за рахунок коштів кредиторів, виходячи з принципу пропорційності їх грошовим вимогам (висновки щодо застосування цих норм права викладені у постанові Верховного Суду від 01.08.2018 у справі №912/1783/16).

Крім того, законодавець не ставить порядок розподілу витрат на оплату послуг ліквідатора в залежність від майнового стану кожного кредитора у справі про банкрутство, правового статусу кредитора (особа, заснована на приватній чи державній формі власності, державний орган, громадська організація тощо), від джерел фінансування того чи іншого кредитора, а також від майнових результатів арбітражного керуючого у справі про банкрутство.

Невиявлення ліквідатором боржника в процедурі ліквідації майна боржника, інших його активів чи грошових коштів жодним чином не має впливати на оплату його послуг.

Отже, у зв’язку з відсутністю у банкрута будь-яких майнових активів покладення оплати грошової винагороди арбітражного керуючого за період виконання повноважень ліквідатора у справі на єдиного кредитора ПАТ є правомірним, у зв'язку з чим Верховний Суд погодився з висновками місцевого господарського суду з цього приводу.

Верховний Суд визнав за необхідне відзначити, що ініціюючи провадження у справі про банкрутство, кредитори як споживачі послуг арбітражного керуючого, котрі очікують на результат його діяльності, мають усвідомлювати, що надавши на свій ризик згоду на участь у справі про банкрутство, однак не знайшовши майна як джерела своїх доходів і покриття видатків, арбітражний керуючий правомірно очікує покриття забезпечення процедури, яке у такому випадку лягає тягарем на кредиторів (кредитора) неплатоспроможного боржника.

З огляду на викладене Верховний Суд визнав обґрунтованими доводи касаційної скарги щодо безпідставності відмови судом апеляційної інстанції у задоволенні клопотання ліквідатора щодо прийняття рішення про стягнення з ініціюючого та єдиного кредитора грошової винагороди за час виконання повноважень ліквідатора ТОВ.

VІ. Процедура ліквідації за ст. 95 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»

1. Необхідними передумовами для звернення із заявою про порушення провадження у справі про банкрутство боржника в порядку ст. 95 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» є дотримання вимог цивільного та господарського законодавства щодо добровільної ліквідації юридичної особи

(постанова від 23.01.2019 у справі №908/608/18)

Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, якою скасовано постанову місцевого господарського суду про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури та закрито провадження у справі про банкрутство ПАТ, Верховний Суд виходив з такого.

Особлива процедура, яка передбачена ст. 95 Закону випливає з процедури добровільної ліквідації юридичної особи, тобто ліквідації юридичної особи за рішенням її учасників (власників) або органу, уповноваженого на це установчими документами. У зв'язку з цим необхідними передумовами для звернення із заявою про порушення провадження у справі про банкрутство боржника в порядку наведеної норми є дотримання вимог цивільного та господарського законодавства щодо добровільної ліквідації юридичної особи.

Такі передумови полягають у наступному: прийняття рішення власником майна (або органом, уповноваженим управляти майном) боржника про звернення боржника до господарського суду із заявою. Проведення аналізу активів боржника у вигляді проведення інвентаризації наявного майна (у т.ч. переданого у заставу майна), його належної оцінки та оцінки грошових коштів на рахунках боржника. Аналіз пасивів боржника шляхом публікації оголошення згідно з вимогами ч. 2, 5 ст. 105 ЦК України. Проведення аналізу активів та пасивів боржника є підставою для складення проміжного ліквідаційного балансу, який додається до заяви боржника відповідно до ч. 3 ст. 11 Закону.

Дотримання визначених вимог та сукупність вказаних дій із доданням доказів їх проведення є підставою для звернення ліквідатора (ліквідаційної комісії) із заявою про порушення справи про банкрутство на підставі ст. 95 Закону та становить предмет спору у справі про банкрутство за особливою процедурою, що порушується в порядку вказаної статті.

При цьому необхідною та обов'язковою передумовою порушення провадження у справі про банкрутство на підставі ст. 95 Закону є надання належних доказів на підтвердження наявності всіх передумов для порушення провадження саме на момент звернення боржника із відповідною заявою.

Згідно з ч. 1 ст. 95 Закону, до боржника, який ліквідується власником, застосовується особливий порядок провадження у справі. Головною умовою порушення провадження у справі про банкрутство за цією статтею є стан неоплатності боржника, що встановлюється ліквідатором (ліквідаційною комісією) боржника за наслідками аналізу його пасивів та активів.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що при зверненні до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство боржник вказував на наявність у нього заборгованості перед єдиним кредитором — ТОВ у сумі 120 тис. грн, що виникла на підставі договору про надання юридичних послуг. Разом з тим, доказів звернення із заявою з кредиторськими вимогами ТОВ під час добровільної ліквідації матеріали справи не містять.

Оскільки кредитори наділені саме правом, а не обов'язком звернення до боржника з кредиторськими вимогами, та відповідний порядок звернення кредитора у порядку добровільної ліквідації за нормами цивільного законодавства та під час провадження у справі про банкрутство передбачає таке звернення, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, що встановлені обставини дають підстави дійти висновку про небажання кредитора отримати повернення своїх коштів, а відтак, ставлять під сумнів підставність звернення до суду в порядку спрощеного провадження у справі про банкрутство через відсутність волевиявлення кредитора та недостовірність встановлення пасиву в проміжному ліквідаційному балансі боржника.

Також судом апеляційної інстанції встановлено, що в проміжному ліквідаційному балансі боржника сума 120 тис. грн відображена як поточні зобов'язання за розрахунками з учасниками, що також не може свідчити про достовірність встановлення пасиву в проміжному ліквідаційному балансі боржника.

Згідно приписів ч. 4 ст. 11 Закону, яка має універсальний характер, заява про порушення провадження у справі про банкрутство подається боржником лише за наявності майна, достатнього для покриття судових витрат.

Таким чином, нормами Закону встановлено додаткову вимогу до заяви боржника про порушення справи про банкрутство за ст. 95 Закону — обов'язкову наявність у такого заявника майна, достатнього для покриття судових витрат, пов'язаних із здійсненням провадження у справі про банкрутство. У визначенні таких витрат слід враховувати, зокрема, оплату винагороди арбітражному керуючому у мінімальному розмірі не менше ніж за 12 місяців його роботи, відшкодування витрат на публікацію оголошень у справі, судового збору, сплаченого кредиторами, тощо (висновок про застосування цих норм права викладений в постановах Верховного Суду від 14.03.2018 у справі №904/1853/17, від 01.08.2018 у справі №911/3540/17).

Судом апеляційної інстанції встановлено, що матеріали справи не свідчать про подання боржником доказів на підтвердження наявності активів, достатніх для покриття судових витрат, пов'язаних із здійсненням провадження у справі про банкрутство.

Ч. 7 ст. 111 ЦК України має імперативний характер, тому незалежно від здійснення публікації оголошення про ліквідацію боржника та звернення (або не звернення) відповідних контролюючих органів з вимогами до боржника у межах встановленого в публікації строку перевірка фінансового-господарської діяльності підприємства, що ліквідується, є обов'язковою складовою ліквідаційної процедури, тому обов'язок ліквідатора надати всі необхідні для проведення такої перевірки документи є безумовним (висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 16.08.2018 у справі №915/1490/16).

Враховуючи встановлені у справі обставини та норми чинного законодавства, які підлягають застосуванню, апеляційний господарський суд дійшов вірного висновку, що ліквідаційною комісією боржника не дотримано вимог цивільного та господарського законодавства щодо добровільної ліквідації юридичної особи, а матеріали справи свідчать про неподання ліквідатором на момент порушення справи про банкрутство документів на підтвердження здійснення повної досудової процедури ліквідації боржника. На порушення вимог Закону, судом першої інстанції фінансово-майновий стан боржника належним чином не досліджувався, не було перевірено, чи мав боржник станом на день прийняття рішення його засновниками (учасниками) про ліквідацію достатньо грошових коштів та іншого ліквідаційного майна для здійснення розрахунків з кредиторами, виходячи з того, що суду не було надано належних доказів обґрунтованості вимог кредитора та здійснення інвентаризації майна боржника.

Сергій Жуков, суддя-спікер судової палати з розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду