Третейські суди і мирові угоди – "пацієнт скоріше живий"?

Денис, як сьогодні на практиці використовуються третейські суди для вирішення спорів між позичальниками і кредиторами?

Не є секретом, що фінансові структури охоче використовували третейське застереження для того, аби забезпечити передачу спору лояльній установі, часто спеціально створеній під конкретний банк переважно для розгляду кредитних спорів. Це практично стовідсотково гарантувало кредитору позитивне рішення про стягнення заборгованості. За різними оцінками, в тому числі за результатами узагальнення судової практики з даного питання, третейські суди виносили від 90% до 95% рішень на користь банків. Глибина дослідження обставин і матеріалів справи при цьому була, скажімо так, різною.

Такий підхід часто призводив до порушень прав боржників - споживачів послуг банків і кредитних спілок і, відповідно, до збільшення кількості спорів про скасування рішень третейських судів або відмов в їх визнанні судами для подальшого примусового виконання.

В результаті численних зловживань третейські суди були законодавчо позбавлені в 2009 році права розглядати спори про визнання права власності на нерухоме майно, а отже великі кредити, забезпечені іпотекою, стало не доцільно вирішувати в третейських судах. Пізніше  з-під їх юрисдикції були виведені справи про захист прав споживачів банківських послуг.

З 12 березня 2011 року зазначені зміни вступили в силу у статті 6 Закону України "Про третейські суди", проте судова практика обмежувала застосування нововведень виключно позовами боржника - фізичної особи до банку про захист своїх інтересів як споживача фінансових послуг (в частині визнання тих чи інших умов договору недійсними), а ось позови банківських установ про стягнення заборгованості з фізичної особи суди в більшості випадків не розглядали в якості спорів, на які поширюються зазначені положення.

У зв'язку з введеними обмеженнями більшість банків відмовилися від використання третейського застереження з огляду на наявність ризиків, пов'язаних з дискусійністю його правомірності та ризиками скасування прийнятих рішень. Проте, аналіз судового реєстру свідчить, що деякі фінансові установи, серед яких ПАТ "Мегабанк" і ПАТ "Альфа-Банк", продовжували активно застосовувати цей зручний інструмент і після 2011 року.

Час підтвердив правоту оцінки потенційних ризиків третейського застереження. Постановою Верховного Суду України від 20 травня 2015 року у справі №6-64цс15 було прийнято рішення про протиріччя третейського застереження вимогам пункту 14 статті 6 Закону України "Про третейські суди" та необхідність неухильного дотримання обмежень, передбачених профільним законом, до яких також відноситься заборона на розгляд третейськими судами справ про стягнення заборгованості за споживчими кредитами. Вважаю, що новий поворот у правозастосовчій практиці здатний вплинути на банки аж до повної відмови від використання послуг "кишенькових" третейських судів та дає боржникам шанс на доступ до об'єктивного, а не одностороннього правосуддя.

Плюси використання третейських судів для кредиторів:

•    швидкість;

•    лояльність;

•    географічна визначеність (немає необхідності переміщатися по всій країні для участі в справах за місцезнаходженням відповідача);

•    мінімальні витрати на супровід процесів.

Мінуси використання третейських судів для кредиторів:

•    поступове скорочення повноважень;

•    високі ризики скасування рішень третейського суду;

•    необхідність визнання рішення третейської установи загальним судом для можливості його примусового виконання;

Чи працюють в Україні мирові угоди?

Практичне застосування інституту мирових угод ускладнене як реальними процесуальними недоліками, так і відсутністю прагнення сторін до компромісу.

Найчастіше в суді першої інстанції сторони впевнені у своїй правовій позиції і не бажають від неї відступати, що призводить до ігнорування процесуальної можливості вирішення спору шляхом укладення мирової угоди.

З іншого боку, оскільки інтереси сторін –  кардинально різні, а коло питань для врегулювання мировою угодою – широке (як правило – значно ширше позовних вимог), то процес узгодження її умов сильно розтягнутий у часі. Саме тому не завжди можна вкластися в строк розгляду справи, передбачений ГПК України для розгляду справи у інстанції.

Ми вважаємо раціональним надати сторонам господарського судочинства можливість мирового врегулювання спору також на етапі апеляційного та касаційного оскарження, за аналогією з цивільним процесом. Оскільки укладенню мирової угоди передують тривалі попередні переговори через багатогранність і складність господарських правовідносин, існуючого вікна можливостей для досягнення компромісу за 2-2,5 місяці вочевидь недостатньо. У результаті, навіть якщо сторони дійсно мають бажання досягти консенсусу, вони не завжди встигають домовитися, оскільки процесуально обмежені в термінах. У такій ситуації сторонам доводиться навмисне вдаватися до механізмів затягування судового процесу в суді першої інстанції. Але не в усіх і не завжди є бажання чи можливість йти таким шляхом.

Іншою проблемою, яка виникає на практиці, є застосування положень частини 3 статті 78 Господарського процесуального кодексу України, а саме: "Мирова угода може регулювати лише права і обов'язки сторін щодо предмета спору".

Постановою Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 року "Про практику застосування судами першої інстанції ГПК України" закріплено позицію, за якою умови мирової угоди не можуть вирішувати питання про права та обов'язки сторін, що можуть виникнути в майбутньому, а також стосуватися прав і обов'язків інших юридичних або фізичних осіб, які не беруть участь у справі, або виходити за рамки предмета спору.

У більшості випадків через характер господарських правовідносин, які є непростою системою по врегулюванню певних економічних взаємовідносин між сторонами, практично неможливо досягти згоди без врегулювання "супутніх" правовідносин, що походять з основного предмету спору. А формулювання прийнятних умов мирової угоди найчастіше об'єктивно виходить за межі предмету спору, або має відношення до прав і зобов'язань, які виникнуть в майбутньому і тому не є предметом судового розгляду.

Чи можна сформувати топ-3 або топ-5 «зловживань» третейськими судами в Україні? Чому таке можливо?

Необхідно відзначити, що основні зловживання залишилися в минулому і на сьогодні врегульовані шляхом звуження компетенції третейських судів та виведення з їх юрисдикції питань визнання права власності на нерухоме майно, корпоративних і трудових суперечок, суперечок зі "слабкою" ланкою - фізичною особою-споживачем фінансових послуг і суперечок за участі державних органів.

Не так давно було поставлено крапку в одному з небагатьох зловживань, що залишилися. Так, ВСУ оприлюднив свою правову позицію у справі про визнання недійсним рішення третейського суду про стягнення суми заборгованості перед "Альфа-банком" з фізичної особи за споживчим кредитом. Цього рішення і правової позиції, зазначеної безпосередньо в постанові ВСУ від 2 вересня 2015 року № 6-856-цс15, на яку фізичні особи-боржники чекали впродовж останніх 4 років.

Раніше суди досить неодноманітно розглядали спори про стягнення заборгованості за споживчими кредитами. Здебільшого в заявах про скасування рішень третейських судів про стягнення – відмовляли, вважаючи, що вони не є спорами про захист прав споживачів. Нажаль, суди трактували положення пункту 14 частини 1 статті 6 Закону "Про третейські суди" таким чином, що спорами про захист прав споживачів, в тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), вважалися виключно ініційовані самим споживачем . Спори за позовом банку до боржника про стягнення заборгованості в таке прокрустове ложе не вміщалися, оскільки позивачем виступав банк, а захисту, на думку судів, підлягало право кредитора. Така позиція видається досить суперечливою, оскільки захист прав споживача - це не тільки можливість пред'явити відповідний позов до кредитора, а й можливість опонувати пред'явленим кредитором вимогам.

У зв'язку з цим цікавим є той факт, що законопроект про внесення змін до Закону України "Про третейські суди", замість якого був прийнятий Закон № 2983-VI від 3 лютого 2011 року, передбачав більш вдале формулювання даної норми, згідно з якою з компетенції третейського суду виключалися б "суперечки, однією зі сторін в яких є особа, яка має статус споживача відповідно до Закону "Про захист прав споживачів", проте під тиском фінансового лобі вона була замінена на норму в існуючій редакції. Таким чином, постанова Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року у справі №6-856цс15 – це вкрай важливий судовий акт, який надає споживачам послуг кредитних установ право на справедливий суд, гарантований статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

Ухвалення цієї постанови породжує низку питань щодо того, яким чином споживачі послуг кредитних установ можуть уникнути стягнення заборгованості згідно з рішеннями третейських судів, прийнятих до набрання законної сили коментованої постанови Верховного Суду України, адже терміни їх оскарження минули, або ж є рішення суду про відмову в задоволенні заяв про скасування рішень третейських судів на тих самих підставах і процедура їх примусового виконання вже розпочата.

Необхідно враховувати, що Верховний Суд України своїми постановами не створює нових норм права, а лише забезпечує на підставі ст.360-7 ЦПК України однаковість судової практики, встановлюючи правила їх застосування. Тому говорити про те, що з 2 вересня 2015 року третейські суди не можуть розглядати спори про захист прав споживачів, в тому числі і споживачів послуг кредитних установ, не зовсім коректно. Правильним буде інший висновок: рішення третейських судів, які прийняті після внесення до Закону України "Про третейські суди" змін щодо виключення з їх компетенції суперечок такої категорії, - незаконні.

У цьому випадку одним із способів захисту прав споживачами послуг банків можуть бути оскарження рішень третейських судів в судовому порядку з подачею, при необхідності, клопотань про відновлення процесуальних строків. Слід мати на увазі й те, що у разі, якщо суперечки про скасування рішень третейських судів вже переглянуті касаційною інстанцією не на користь споживачів, існують правові підстави для перегляду такого судового акту Верховним Судом України.