Микола Ліхачов: Сучасні можливості транскордонного розшуку активів вражають

Як ця нова послуга допомагає викривати крадіїв-менеджерів та розшукувати вкрадені «попередниками» гроші, а також чому ера офшорів добігає кінця - в інтерв’ю інформаційному порталу Банкрутство & Ліквідація розповів керівник практики банківського та фінансового права Адвокатського об’єднання «Спенсер і Кауфманн» Микола Ліхачов.

Миколо Вікторовичу, Ваша компанія однією із перших в Україні почала надавати послуги форензік-аудиту. В чому відмінність цієї послуги від звичайного аудиту?

Микола Ліхачов: Під час аудиту балансу підприємства можна побачити доходи, витрати, прибутки і ще деяку бухгалтерську інформацію. А форензік-аудит замовляють власники бізнесу, щоб зрозуміти, де є шахрайство з боку менеджменту. При цьому перевіряється вся внутрішня бухгалтерія, будується павутиння транзакцій компанії. Завдяки цьому можна побачити, що, наприклад, в листопаді цього року за певною угодою було списано на якусь фірму певну суму грошей, а в листопаді минулого року – здійснено таке ж перерахування на іншу фірму, але за реєстром обидві ці фірми належать одній людині. Тоді починається розмотування клубка, а в результаті – можна побачити всі зловживання. Послуга ця недешева і нешвидка. В ній задіяні і бухгалтери, і детективи, і юристи, і економісти. Форензік-аудитор має вміти не тільки добре читати угоди, вишукувати неточності і навмисне сформульовані помилки, а й розуміти економічний сенс операції, навіщо її було проведено.

Якщо ж говорити про міжнародний форензік-аудит, то це вже не 1-2 місяці роботи, а набагато більше. Це великі гроші і великі команди експертів, що залучені до процесу. Це – побудова величезної павутини, як в американських фільмах, де малюють схему злочинної організації. Тільки це відбувається не на стіні, а на комп’ютері, в спеціальному софті, де фіксується і відображається поетапна схема злочину, куди пішли гроші за кредитом, або на який офшор, і куди ці гроші пішли потім, де вони опинились.

У великих холдингах завжди можуть бути крадіжки. Навіть Генрі Форд говорив, що красти будуть завжди, і з цим треба змиритись. Форензік-аудит створено для того, щоб ці крадіжки викривати.

- Чи актуальний сьогодні форензік-аудит для вітчизняних компаній?

Микола Ліхачов: Ця послуга стає все більш популярною в Україні. Поки що на нього звертають увагу невеликі підприємства: форензік починає бути цікавим малому та середньому бізнесу, де задіяно 50-100 чоловік.

- Чи трапляються випадки, коли під час такого аудиту нічого не знаходять?

Микола Ліхачов: Якщо в компанії все чесно – то нічого не знайдуть, але якщо було шахрайство, то нічого не знайти просто неможливо. Можна впертися в якусь перешкоду, наприклад, офшор за сімома замками, коли незрозуміло, що там. Але це тільки пригальмує розслідування, а не зупинить його.

- То ж як у такому випадку власнику повернути гроші з-за кордону?

Микола Ліхачов: Для цього існує транскордонний розшук, який, окрім форензік-аудиту, також включає в себе роботу детективів і економічну розвідку. Цим займаються спеціальні компанії, що мають спеціальний софт, можливості, спеціальний персонал економістів і слідчих. Вони шукають, де заховані вкрадені гроші, і повертають їх. Вони шукають тих, хто вкрав гроші, або тих, хто ними розпоряджається на даний час. Команда, що займається транскордонним розшуком, повинна мати серйозні підозри щодо таких людей. При транскордонному розшуку активів детективи проводять розслідування на місцях – з’ясовують, де живе людина, де вчаться її діти, де вона обідає, на якій машині і куди вона їздить. Це все повинно робитись в рамках закону, звичайно. Якщо приватні детективи зрозуміли, що підозри серйозні, вони разом із командою юристів, задіяних в транскордонному розшуку активів, звертаються в слідчі органи, до суду з позовами, з проханнями надати інформацію з певних реєстрів: «У нас є припущення, що ця людина володіє ось цим і цим, а в цій країні вона здійснила таке ось правопорушення, і про це свідчать ось ці рішення судів, тому просимо вас відкрити цю інформацію».

- А чи є компанії, що займаються транскордонним розшуком активів, в Україні?

Микола Ліхачов: Таких компаній немає, і вони навряд чи прийдуть сюди найближчим часом через те, що зазвичай їх робота пов’язана з юрисдикціями, в які гроші виводять і де вони сховані. Погодьтеся, що Україна є дзеркальною по відношенню до цього юрисдикцією, адже в Україну гроші не заводять з метою сховати, а навпаки – виводять з неї. Компанії, що професійно займаються транскордонним розшуком зазвичай працюють з локальними експертами і консультантами, що робить процес розшуку активів більш ефективним, як з точки зору вартості, так і часу. Зараз український ринок починає трохи відкриватися, але навряд такі компанії найближчим часом відкриють тут свої представництва, натомість вони будуть діяти через українських колег, зокрема, і через нас.

- Для України цього буде достатньо?

Микола Ліхачов: Більше того - так і має бути. Оскільки якщо у компанії немає своїх людей на місці, тобто юристів і консультантів, їй важко розібратися в суті питання. В будь-якому випадку таке розслідування має проходити через український офіс, якщо такий є, або українських партнерів, яких вони вибирають, з якими потім йдуть «в бій» і на нову справу. Тому дуже важливо мати готову підібрану команду, яка не буде затягувати процес, а буде ефективно цим займатись. У нас, наприклад, такі відносини вже склались – у квітні ми запрошували всіх наших партнерів, розповідали, як транскордонний розшук активів проводиться на практиці, як дійсно можна лише по одній лише назві офшорної компанії вийти на активи, якими вона володіє. Ми показали на практиці приклади, як знаходили гроші і повертали законним власникам, розповідали свої історії успіху і презентували покроковий план. Компаній, які надають послуги транскордонного розшуку активів, насправді не так вже й багато, тому що ринок доволі вузький і дуже специфічний.

- Сьогодні у ЗМІ багато говорять про повернення з-за кордону коштів екс-високопосадовців. Чи можуть ці послуги надаватися державі?

Микола Ліхачов: Транскордонний розшук, в основному, і має бути цікавий державі. Це має бути цікаво Національному банку України, тому що він давав великі гроші під особисті поруки акціонерів і бенефіціарів банків, а тепер, коли банки збанкрутували і немає ні бенефіціарів, ні поручителів – що йому робити? Це ж стосується і Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, який повинен бути зацікавлений в такого роду послугах. І я можу сказати, що вже бачу окремі кроки назустріч. Але все ж таки український бюрократичний апарат настільки важкий, що не завжди можна дочекатись якогось позитивного відгуку. Окремі кроки були зроблені, були найняті компанії з «великої четвірки» для окремих розслідувань. Але я б сказав, що ці розслідування – локальні.

- Якщо ми говоримо про активи бенефіціарів банків-банкрутів, то рішення про їх розшук має приймати Національний банк?

Микола Ліхачов: У нього є повноваження таке рішення прийняти. Просто до нього це треба донести, він повинен організувати тендер чи іншу процедуру вибору того, хто буде цим займатись.

- А Нацбанк взагалі чув про це? Чи є діалог на цю тему? Чи є доручення голови НБУ цим зайнятись?

Микола Ліхачов: Я не бачу, щоб хтось цим займався. Я дуже сподіваюсь, що вони читають пресу і знайомі з моїми виступами. Я ж кажу, що ми єдині, хто цим займається. Ми намагаємося на прикладах довести, що це можливо, що у більшості випадків результату можна досягти «малою кров’ю». Наші партнери готові йти на великі поступки в плані гонорарів і всього іншого, щоб отримати проект і довести на практиці, що це можливо. І це не розмови на кшталт: «Ви нам заплатіть 10 мільйонів наперед, а ми, можливо, щось знайдемо, а якщо не знайдемо, то не несемо відповідальності». Це не так. Наша команда працює на результат.

- З практики ваших міжнародних колег – який відсоток грошей можна повернути?

Микола Ліхачов: Це залежить від того, наскільки складно виводили гроші з країни. З практики я бачу, що гроші з українських банків виводили за однією і тією ж, і доволі нехитрою, схемою. І наскільки я розумію, початково виводились не для того, щоб вкрасти, а щоб використати і потім завести в країну знову. А коли з самого початку ти не намагаєшся вкрасти, то ти і не замітаєш сліди. Тому такі випадки розслідувати набагато легше – ти починаєш пошук, знаходиш активи, повертаєш їх власнику – і в нього вже з’являється фінансування для подальшого пошуку. І так, «зриваючи фрукти, що висять унизу», ти дістаєшся до тих, що нагорі, тобто, до найдорожчих з украдених активів.

Один з наших партнерів займається фінансовою пірамідою Бернарда Медоффа – пам’ятаєте, така була в Сполучених Штатах? Це, напевне, найбільша афера фінансового світу, тому що в фінансову компанію Медоффа вкладали гроші навіть держави. Вона проходила аудит «великої четвірки», як то кажуть, «на п’ять» – все було красиво, чисто і легально. А потім сталась криза 2008 року, піраміда перестала живитись вкладами нових інвесторів, платити стало нема чим, і вона впала. Загальні втрати сягнули понад $60 млрд. Так ось, наші партнери вже повернули $10 млрд і продовжують працювати. Ще одна справа стосується великого європейського банку, який збанкрутував приблизно так само, як українські банки. З нього активи було виведено акціонерами і сховано за кордоном в офшорах, в трастових компаніях і на рахунках іноземних банків. Було повернуто близько 40% вкраденого, і справа продовжується. Це довгий процес, він займає не місяці, а роки. Але і за перший рік можна повернути достатньо грошей для покриття всього гонорару, враховуючи оплату всіх іноземних колег. Тобто через рік розшуку вже можна приносити прибуток, адже повертається те, на що вже ніхто не розраховував.

Але тут багато залежить від того, чи законодавці або чиновники на місцях розуміють, що якщо починати кримінальне провадження проти бенефіціара банка в Україні і намагатися визнати цю справу за кордоном, в країні, де він знаходиться, то це не завжди ефективний процес. Тому що кримінальні суди за кордоном переповнені справами і, повірте мені, по справі якогось українського шахрая, який вивів гроші, ще треба добре попрацювати, щоб довести, що мав місце злочин. Ось недавно суд Ліхтенштейну за погодженням із місцевою прокуратурою розблокував на рахунках відомого українського судді 13 млн швейцарських франків, тому що українська прокуратура не змогла надати доказів, що гроші незаконні. Бо ми спочатку кричимо: «Шахрай!», закордонні правоохоронні органи нам вірять і арештовують гроші, але потім кажуть: «Дайте якісь документи». А ми не можемо зібрати документи, тому що ми не наймаємо форензік. Проте щоб їх найняти, потрібні гроші, а їх немає. Тому все впирається в те, хто нам це зробить безкоштовно. І тут ми говоримо: «Ми готові!» Ми готові показати, як це зробити, без передоплати. Просто щоб показати, що це працює.

- А це може спрацювати стосовно повернення активів Януковича?

Микола Ліхачов: Може. Це ж розслідування. Тут важливий момент – підготовка до бою. Якщо ти одразу почнеш діяти відкрито, то з протилежного боку почнуть протидіяти набагато ефективніше, тому що у них є гроші, і вони також можуть найняти дуже круту фірму для захисту. Якщо ми тут боремося за копійки, то вони там сидять на дуже великих грошах і можуть фінансувати кого завгодно. Тому важливо, як на війні, провести розвідку, скласти чіткий план і вже потім вдарити по всіх фронтах: і арешт у Лондоні, і арешт на Кіпрі, і в Україні. І тоді твій супротивник не буде знати, куди бігти. Це буде певний момент несподіванки.

Я вам скажу, що в Україні окремі банки вже зрозуміли, що цей процес може бути цікавим і успішним. Я не можу розкривати карти, але з деякими великими банками ми вже працюємо – саме по позичальникам, які взяли великі кредити, а потім зникли.

- В Україні є багато прикладів, коли бізнесмени розпочинали будівельні проекти, брали гроші, а потім – тікали. Їх ніхто не може знайти, а прокуратура – розводить руками…

Микола Ліхачов: А що вона може зробити? Об’єктивно вона виконує ті функції, які на неї покладено – пише прокурорські запити, зокрема, і до прокуратур інших країн. Але цього недостатньо. Наприклад, в Австрії прокурор отримує такий запит, а у нього і так роботи багато, а тут ще запит від України: «Хтось вкрав гроші, і цей «хтось» начебто у вас, а може і ні». То для австрійця ця справа – далеко не першочергова. Людський фактор. Що поробиш? Тому потрібна команда, яка мотивована працювати на результат. Тоді вона буде «рити» аж до центру Землі, поки не знайде щось, щоб цей результат показати.

Коли державні органи намагаються розпочати цей процес самостійно, вони вже тим самим посилають іншій стороні сигнал, що щось вже відбувається. А якщо їм не вдається досягти результату, то, звичайно, вони можуть залучити приватну компанію для розшуку активів, але час втрачено, активи вже п’ять разів перезаховані, і знайти їх вже набагато складніше.

- У нас розпочалась боротьба з офшорними компаніям. На вашу думку, це потрібно?

Микола Ліхачов: Я вважаю, що тема офшорів наближається до кінця у будь-якому випадку. Я однозначно за те, щоб всі податки сплачувались в Україні. Просто для цього необхідно зробити меншою податкову базу і меншу кількість податків, і спростити їх сплату.

Зараз з офшорами намагаються боротися, а боротися з ними складно, тому що всі, і не тільки в Україні, до них звикли. Не завжди офшори використовують для уникнення сплати податків. В основному, вони потрібні для захисту активів, тому що власник боїться, що бандити просто відберуть бізнес, або якийсь нечистий на руку слідчий почне проти твого бізнесу справу, арештує активи. А якщо активи десь у Панамі, то це складніше зробити.

Деофшоризація – це добре, але я не думаю, що це відбудеться дуже швидко. Зараз в рамках глобальної деофшоризації будується система автоматичного обміну інформацією. І сьогодні вже 101 країна і практично всі офшорні юрисдикції підписали відповідну конвенцію. А Україна – не підписала. І впевненості, що вона буде підписана у найближчі 2-3 роки – немає. Чому, якщо ми боремося з офшорами? Росія вже підписала цю конвенцію, і це дозволить її податковій з 2017 року в автоматичному режимі отримувати інформацію з відповідних органів інших країн. І якщо якийсь пан Іванов став власником компанії у Панамі, порушивши якийсь російський закон, податкова одразу ж про це дізнається.

Настають часи, коли офшорний ринок закривається. Він закриється і для України. Офшорні структури вже не будуть офшорними в старому розумінні цього слова, вони будуть використовуватись для грамотного структурування міжнародних транзакцій з використанням англійського права, а не для відмивання грошей і корупційних схем. Я однозначно розцінюю цей крок позитивно. Питання тільки в тому, чому ми досі не там. Бо якщо ми боремося з офшорами, то потрібно підписувати конвенцію, а якщо ні – то не потрібно говорити, що боремося.