Субсидіарна відповідальність за доведення до банкрутства: неможливе можливо?

Нерідко причиною цього є дії керівництва, учасників чи інших пов’язаних з банкрутом осіб, які мали місце до формального звернення до суду з проханням порушити справу про банкрутство. Як наслідок, під час проведення ліквідаційної процедури ліквідатор не в змозі сформувати достатню ліквідаційну масу для задоволення вимог усіх кредиторів. Чи не єдиною можливістю повернення боргу для кредиторів у такому разі є притягнення до відповідальності осіб, винних у тому, що підприємство стало банкрутом. Інакше кажучи, стягнення боргу не за рахунок активів банкрута (яких недостатньо), а з осіб, винних у доведенні боржника до банкрутства. Насправді на практиці мало хто вірить у реальність такої можливості. Такий скептицизм не безпідставний. Завершених обвинувальним вироком кримінальних справ за доведення до банкрутства обмаль.

Проте нещодавня Постанова Верховного Суду від 30 січня 2018 року в справі № 923/862/15 підтвердила реальність можливості притягнення до субсидіарної відповідальності третіх осіб за зобов’язаннями боржника у зв’язку з доведенням його до банкрутства й без наявності вироку щодо таких осіб. Фактично Верховний Суд указав, що банкрутство не є початком кінця, а насправді може стати реальною підставою для нового позову ліквідатора до третіх осіб. Детальніше це якраз описано далі в статті.

Види юридичної відповідальності за доведення до банкрутства

Нині існує два види юридичної відповідальності за доведення до банкрутства: кримінально-правова та цивільно-правова.

Кримінальну відповідальність за доведення до банкрутства передбачено статтею 219 Кримінального кодексу України. Складність доведення складу злочину (особливо суб’єктивної сторони) у контексті кримінальної відповідальності підтверджує те, що авторам цієї статті не вдалося знайти в Єдиному державному реєстрі судових рішень жодного обвинувального вироку за цією статтею починаючи з середини січня 2015 року.

Зважаючи на таку статистику, слід детальніше розглянути питання цивільно-правової відповідальності, що, своєю чергою, передбачає майнову відповідальність осіб, які довели підприємство до банкрутства. Ключову роль у цьому відведено субсидіарній відповідальності. Згідно з частиною першою статті 619 Цивільного кодексу України, договором або законом може бути передбачена поряд із відповідальністю боржника додаткова (субсидіарна) відповідальність іншої особи. Власне, таким законом, який передбачає поряд із боржником відповідальність третіх осіб, є Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Згідно з частиною п’ятою статті 41 цього Закону ліквідатор наділений правом заявити вимоги до третіх осіб, які відповідно до законодавства несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями боржника у зв’язку з доведенням його до банкрутства. Ця сама стаття також передбачає можливість покладення субсидіарної відповідальності й на засновників (учасників, акціонерів) або інших осіб, зокрема керівника боржника чи іншу особу, яка має право давати обов’язкові для боржника вказівки чи має можливість іншим чином визначати його дії, за наявності їхньої вини.

Можливість порушувати питання щодо субсидіарної відповідальності осіб, винних у доведенні боржника до банкрутства, з’являється виключно на стадії проведення процедури ліквідації останнього після формування ліквідаційної маси та виявлення її недостатності для покриття вимог кредиторів. При цьому розмір вимог до таких осіб має визначатися з різниці між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою.

Усі кошти, одержані за результатами покладення субсидіарної відповідальності на третіх осіб, мають бути надалі спрямовані до ліквідаційної маси для подальшого задоволення вимог кредиторів за черговістю.

Слід підкреслити, якщо відповідно до законодавства арбітражний керуючий зобов’язаний надсилати органам Національної поліції чи органам прокуратури повідомлення про виявлені ним факти порушення законності, які мають ознаки дії (бездіяльності), переслідуваної в кримінальному чи адміністративному порядку, то заявляти вимоги до третіх осіб у зв’язку з доведенням боржника до банкрутства він має лише право, а не обов’язок.

Ураховуючи обставину, що тільки ліквідатор, а не комітет кредиторів, наділений таким правом, це значно ускладнює для кредиторів можливість звернути стягнення на майно винних осіб ще на початку ініціювання питання про субсидіарну відповідальність.

Аналіз судової практики також показує складність доведення вини засновників чи взагалі можливість застосування норм щодо субсидіарної відповідальності до осіб, винних у доведенні до банкрутства підприємства.

Позиція Верховного Суду

Кроком уперед у питанні застосування субсидіарної відповідальності за зобов’язаннями банкрута стало рішення Верховного Суду від 30 січня 2018 року в справі № 923/862/15. Це чи не перше рішення суду вищої інстанції щодо питання застосування частини п’ятої статті 41 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», хоч відповідна норма з’явилася ще в редакції Закону від 22 грудня 2011 року, яка набрала чинності з 18 січня 2013 року.

Цим рішенням Верховний Суд, погодившись із висновками судів попередніх інстанцій (ухвалою Господарського суду Херсонської області від 28 березня 2018 року та постановою Одеського апеляційного господарського суду від 13 липня 2017 року), дійшов таких висновків:

• можливість застосування субсидіарної відповідальності до посадової особи (директора та бухгалтера) боржника за неправомірне виведення активів боржника, що призвело до неспроможності підприємства виконати свої господарські зобов’язання;
• можливість покладення субсидіарної відповідальності за доведення до банкрутства без наявності вироку за відповідне доведення до банкрутства.

Рішення Верховного Суду ґрунтувалося на попередньому встановленні відповідних фактів:

• факт зняття готівкових коштів на загальну суму 9,07 млн грн із призначенням платежу «видача готівки на закупівлю с/г продукції», але сільськогосподарську продукцію не було закуплено, кошти на рахунки підприємства не було повернуто;
• факт штучного збільшення податкового кредиту шляхом документування безтоварних операцій, безпідставного перерахування коштів за недійсними угодами на користь третіх осіб, що мало систематичний характер і було підтверджено матеріалами перевірки Державної податкової інспекції.

Цікаво, що Верховний Суд застосував відносно низький стандарт доказування в цій справі до такого, здавалося б, нелегкого питання, як доведення наявності вини особи в доведенні до банкрутства й наявності відповідного причинно-наслідкового зв’язку.

Так, Суд підсумував свою позицію: «Оскільки судами попередніх інстанцій встановлено, що у ході ліквідаційної процедури виявлено відсутність грошових коштів на рахунках боржника та відсутність активів банкрута, а майнові активи Приватного підприємства «Золото Ланів» були відчужені в результаті рішень та дій ОСОБА_2 і господарська діяльність підприємства припинена у незаконний спосіб, то обґрунтованим є висновок судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення заяви ліквідатора Забєліна В. А. і про покладання субсидіарної відповідальності на ОСОБА_2 у зв’язку із доведенням до банкрутства Приватного підприємства «Золото Ланів».

Окремо слід зазначити, що й у цьому разі директора та бухгалтера боржника не було притягнуто до кримінальної відповідальності за статтею 219 Кримінального кодексу України, хоча він отримав покарання за статтею 212 Кримінального кодексу України (ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів), але вже після ухвалення судом першої інстанції рішення щодо покладення субсидіарної відповідальності.

Легітимні очікування

Здавалося, що рішення Верховного Суду в справі № 923/862/15 поставило крапку в питаннях можливості притягнення до цивільно-правової відповідальності за доведення до банкрутства, спрямувавши майбутню судову практику в бік збільшення випадків майнової відповідальності відповідних осіб.

Однак, як з’ясувалося, одного рішення Верховного Суду замало, аби вирішити всі питання можливості застосування субсидіарної відповідальності в справах про банкрутство.

Це, зокрема, стосується доведення до банкрутства боржника органами влади, що є засновниками чи органами, уповноваженими управляти майном боржників.

Наприклад, ухвалою Господарського суду Херсонської області від 13 листопада 2017 року, залишеною без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 20 березня 2018 року в справі № 923/1297/14 було покладено субсидіарну відповідальність на міську раду, як власника боржника, та її виконавчий комітет, як орган уповноваженого управляти майном боржника, у зв’язку з доведенням до банкрутства комунального підприємства.

Рішення було вмотивовано тим, що стан неплатоспроможності боржника настав як наслідок передання (вилучення) активів боржника на баланс іншого новоствореного комунального підприємства. Міська рада, як власник і засновник боржника, приймала рішення, що мали на меті передання майнових активів боржника іншій юридичній особі для того, щоб після порушення справи про банкрутство на такі майнові активи не було звернуто стягнення для задоволення вимог кредиторів.

У цьому контексті суди застосували концепцію легітимних очікувань з поясненням, що дії міської ради позбавили кредиторів законного права на одержання належних їм коштів з майна боржника, на які вони мали правомірні очікування.

Таким чином, суди звернули увагу на пряму дію норм Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме статті 1, що захищає право власності.

Звертаємо увагу, що Європейський суд з прав людини у своїй практиці, яка визнається джерелом права України, указував, що існування заборгованості, визнаної остаточними та обов’язковими для виконання судовими рішеннями, надає особі, на користь якої таке рішення було прийняте, «законне очікування», що заборгованість буде виплачено, та становить «майно» такої особи в розумінні статті 1 Першого протоколу (дивитися, наприклад, п. 43 Рішення у справі «Пономарьов проти України«).

Але на цьому справу остаточно вирішено не було.

У зв’язку з касаційною скаргою питання відповідальності міської ради та її виконавчого комітету, а також питання обґрунтованості застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод як норми прямої дії, що покладає на засновника комунального підприємства, орган місцевого самоврядування, відповідальність за боргами заснованого ним комунального підприємства, яке, своєю чергою, було позбавлено основної частини свого майна на підставі рішення органу місцевого самоврядування, буде вирішено Верховним Судом.

Відповідне рішення у справі ми одержимо лише після того, як Велика Палата Касаційного господарського суду Верховного Суду ухвалить своє рішення вже в іншій справі № 5023/4388/12, де також порушено питання субсидіарної відповідальності органів місцевого самоврядування за виведення активів боржника (ухвала Верховного Суду про зупинення касаційного провадження у справі № 923/1297/15 від 26 червня 2018 року).

Вирішуючи питання про передання справи № 5023/4388/12 до Великої Палати, Касаційний господарський суд зазначив, що безпосереднє застосування до спірних правовідносин статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод може, ймовірно, зумовити подальше приведення, своєю чергою, органу місцевого врядування до стану фактичної неплатоспроможності через покладення на такий орган субсидіарної відповідальності за боргами заснованих ним комунальних підприємств, що матиме суттєві негативні наслідки для потенційно великого кола органів місцевого самоврядування (ухвала Верховного Суду від 3 квітня 2018 року у справі № 5023/4388/12).

Висновки

Судова практика щодо застосування субсидіарної відповідальності за зобов’язаннями боржника у зв’язку з доведенням його до банкрутства все ще перебуває на початковому етапі формування. Попри те, що Верховний Суд уже зробив великий крок у цьому напрямі, залишається чимало питань, стосовно яких слід сформувати правові позиції.

Це стосується як і очікуваного розгляду Великою Палатою питання можливості притягнення до відповідальності органу місцевого самоврядування за доведення до банкрутства комунального підприємства, так і низки інших питань.

Володимир Яремко, радник Sayenko Kharenko

Олена Солонська, юрист Sayenko Kharenko