Logo
До статей

Стягнення винагороди арбітражного керуючого

30 серпня, 2018
Аналітика
Стягнення винагороди арбітражного керуючого

Ігор Попадюк, адвокат, арбітражний керуючий, керуючий партнер в Norton law firm

Cтягнення винагороди арбітражного керуючого є доволі болючим питанням, як для арбітражних керуючих, так і для кредиторів. Верховний Суд прийняв важливе рішення щодо стягнення винагороди арбітражного керуючого.

З однієї сторони - арбітражний керуючий виконує свої функції за грошову винагороду, тому виконувати повноваження і «закривати» процедуру власним коштом він не зацікавлений.

З іншої сторони - кредитори, які заявляли свої грошові вимоги з метою їх погашення, а не нести додаткові затрати на процедуру банкрутства.

Тому це питання не раз ставало предметом оскаржень у апеляційній та касаційних інстанціях.

Нещодавно одне з таких оскаржень слугувало підставою для прийняття Верховним Судом важливого рішення з цього приводу.

Однак, давайте по порядку.

Питання стягнення винагороди арбітражного керуючого можна розділити на дві складові, а саме:

1) Стягнення винагороди за виконання повноважень розпорядника майна.

2) Стягнення винагороди за виконання повноважень ліквідатора.

1. Що стосується пункту першого, то тут все зрозуміло і судова практика з цього приводу усталена.

Сплата грошової винагороди арбітражному керуючому (розпоряднику майна) здійснюється шляхом її авансування заявником (кредитором або боржником) (стаття 115 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – «Закон»))

Якщо ініціюючий кредитор (якщо це не банкротство за статтею 95 Закону) не здійснив такого авансування, то винагорода підлягає стягненню з нього у примусовому порядку.

2. З приводу стягнення винагороди ліквідатора ситуація не така однозначна.

Закон не визначає обов’язку заявника авансувати витрати ліквідатора (лише розпорядника майна).

Очевидно, що це прогалина Закону, яку деякі суди намагались закрити шляхом застосування аналогії закону та стягували винагороду і витрати ліквідатора пропорційно з кредиторів.

Проте не всі суди дотримувались такої позиції. Все частіше суди відмовляли у примусовому стягненні винагороди ліквідатора. Тим самим покладали всі фінансові витрати у справі на арбітражного керуючого та позбавляли його права на оплату послуг.

01.08.2018 Верховним Судом (у складі: Білоуса В.В. - головуючого, Жукова С.В., Ткаченко Н.Г.) винесено Постанову по справі №912/1783/16, що має важливе значення для формування єдиної правозастосовної практики (про що Суд і зазначив у своєму рішенні).

Так, у своєму рішенні Суд врахував права ліквідатора на отримання винагороди та відшкодування витрат за виконання ним своїх повноважень, скасував в цій частині рішення першої та апеляційної інстанції та прийняв нове рішення, яким стягнув винагороду та витрати ліквідатора з єдиного кредитора у справі.

Свою позицію Верховний Суд обґрунтовував вже згаданою вище частиною 2 статті 115 Закону. Тобто, необхідністю ініціюючого кредитора авансувати витрати розпорядника майна.

Саме на цій підставі Суд зробив висновок, що коли оплата послуг арбітражного керуючого здійснюється не за рахунок коштів, одержаних від продажу майна боржника, чи коштів, одержаних у результаті виробничої діяльності боржника, то така оплата повинна здійснюватись за рахунок коштів кредиторів, виходячи із принципу пропорційності їх грошовим вимогам.

Таким чином, Верховний Суд знову ж таки застосував аналогію закону та врахував права та інтереси арбітражних керуючих.

За матеріалами: Ліга

Коментарі
Додати коментар