Огляд проблем розгляду майнових і немайнових спорів у процедурі банкрутства

Утім, висловлена позиція не тільки не пролила світла, а й додала темряви.

«Омонімічна» практика ВС

Нагадаємо, що центром конгломерації цієї проблеми є справа №916/585/18 (916/1051/20) з приводу відступу від правового висновку, викладеного в рішенні ВП ВС у справі №752/4361/15. Ідеться про застосування підходу, за яким розгляд спорів за позовами, що не підлягають вартісній оцінці, зокрема про визнання недійсними договорів, щодо відчуження майна, яке, імовірно, належить боржнику, не в межах справи про банкрутство може призвести до зловживання правами, відступлення прав за такими договорами фізичним особам, «штучної» зміни юрисдикції судів і, як наслідок, до можливого порушення прав сторін, інших учасників справи про банкрутство тощо.

У новітній правозастосовній практиці ВС існувало дві полярні позиції із цього приводу. Перша — це постанова ВП ВС від 23.10.2019 у справі №752/4361/15 про визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання недійсним інвестиційного договору та про визнання права власності на об’єкт незавершеного будівництва. У ній сформовано такий правовий висновок стосовно застосування ст.7 Кодексу з процедур банкрутства: «Боржник у розумінні закону про банкрутство є позивачем за цим позовом, його вимоги не підлягають вартісній оцінці та є немайновими, а результати їх розгляду не вплинуть на обсяг ліквідаційної маси цього товариства, тому відсутні підстави стверджувати, що на позовні вимоги ЗАТ «Київгума» поширюються положення ч.4 ст.10 закону про банкрутство та п.7 ч.1 ст.12 Господарського процесуального кодексу в редакції, чинній до 15.12.2017 (ч.2 ст.7 КзПБ та п.8 ч.1 ст.20 ГПК у чинній редакції відповідно) щодо належності спорів з майновими вимогами до боржника, у тому числі спорів про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником, до юрисдикції господарських судів».

У постанові від 31.10.2018 у справі №564/1770/13-ц сформовано правову позицію щодо визначення юрисдикції всіх майнових спорів госпсуду, який порушив справу про банкрутство: «З огляду на положення законодавства, чинного на момент розгляду справи ВП ВС, розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися саме і виключно госпсудом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, у межах цієї справи. Така правова позиція відповідає висновкам ВП ВС, викладеним в її постанові від 15.01.2020 у справі №607/6254/15-ц».

Тотожні міркування також були викладені ВП ВС 28.01.2020 у справі №50/311-б.

Друга позиція ВП ВС відображена в постанові від 11.05.2021 (справа №759/9008/19): у ст.7 КзПБ та ст.20 ГПК врегульовано підвідомчість справ про банкрутство та справ у спорах з майновими та з немайновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, й усі спори з боржником повинні розглядатись у межах справи про банкрутство.

Неусталена та «омонімічна» судова практика ВС у певних випадках викликала та викликає неабияке непорозуміння в професійних суддів першої та апеляційної інстанцій. І доволі часто це стає підставою для скасування рішення місцевого або апеляційного суду самим ВС, навіть тоді, коли його практика змінюється після спливу одного й більше року після прийняття такого рішення, або для бажання недобросовісної сторони справи притягнути суддю до дисціплінарної відповідальності шляхом звернення до Вищої ради правосуддя.

Ми особисто з нетерпінням чекали висновку ВП ВС щодо цієї виключної правової проблеми, аби поставити крапку в питанні остаточного розуміння змісту ч.2 ст.7 КзПБ та п.8 ч.1 ст.20 ГПК. А також для позбавлення відчуття існування в нашій державі двох або більше ГПК з різним змістом — один для суду першої та апеляційної інстанцій, а інший — для ВС.

Дочекались. 15.06.2021 ВП ВС прийняла відповідну постанову (оприлюднена 20.07.2021). Утім, убачається, що із цим процесуальним документом не все так просто та зрозуміло, як хотілось. Він залишає багато запитань та породжує нові.

Майнові — до госпсуду

Так, ВП ВС зазначила, що законодавець укотре підкреслив: розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися лише госпсудом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, у межах цієї справи. Аналогічний висновок викладений у постановах ВП ВС від 15.01.2020 у справі №607/6254/15-ц, від 18.02.2020 у справі №918/335/17, постановах ВС від 30.01.2020 у справі №921/557/15-г/10, від 6.02.2020 у справі №910/1116/18, від 12.01.2021 у справі №334/5073/19 (п.9.4 постанови).

Зокрема, розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник, з дня введення в дію КзПБ має відбуватися госпсудом у межах справи про банкрутство, яку він розглядає (п.9.6 постанови).

До того ж, вирішуючи питання про необхідність розгляду спору, стороною якого є особа, щодо якої відкрито провадження у справі про банкрутство, суди мають виходити не тільки з того, чи підлягають такі вимоги вартісній оцінці з урахуванням положень ст.163 ГПК, а також дати оцінку змісту заявлених вимог та порушеного права або інтересу, на захист якого такий позов подано (п.9.7 постанови).

Розглядаючи спір у справі №752/4361/15, ВП ВС у постанові від 23.10.2019 дала оцінку заявленим вимогам у контексті їх вартісної оцінки та впливу на формування ліквідаційної маси банкрута за наслідками вирішення цих вимог, а отже, і необхідності розгляду спору в межах справи про банкрутство відповідно до закону про банкрутство. Підстав для відступу від висновку, сформульованого у вказаній справі, ВП не вбачає. Адже у справі, що розглядається, спірні правовідносини врегульовані КзПБ, що встановлює ширші критерії, за якими вирішується питання про необхідність розгляду справи в межах справи про банкрутство (пп.9.9—9.10 постанови).

ВП ВС наголосила: якщо наслідком задоволення вимоги, заявленої у справі, стороною якої є особа, стосовно якої відкрито провадження у справі про банкрутство, може відбутися зміна розміру або складу ліквідаційної маси боржника, таку справу слід розглядати в межах справи про банкрутство на підставі ст.7 КзПБ, а спір є майновим у розумінні положень кодексу (п.9.10 постанови).

Натомість предметом розгляду в цій справі є вимоги позивача про визнання протиправним і скасування рішення реєстратора про реєстрацію права власності; записів про право власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу об’єкта незавершеного будівництва з тих підстав, що державний реєстратор не мав законних підстав реєструвати право власності за банком на об’єкт незавершеного будівництва, який позивач уважає таким, що належить йому. Отже, характер правовідносин між учасниками справи свідчить, що в позивача існує спір з відповідачами з приводу права власності на об’єкт унаслідок, зокрема, дій відповідачів щодо реєстрації такого права за ними. Отже, цей позов подано на захист майнових прав банкрута, який вважає безпідставною реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою особою. Тобто виникнення спірних правовідносин зумовлене незгодою позивача з правомірністю набуття відповідачами права власності (пп.9.11—9.14 постанови).

Визнаємо: ця постанова дає дуже стриману надію на встановлення єдиної практики в самому ВС стосовно розгляду саме майнових спорів у процедурі банкрутства, про що й ідеться в ч.2 ст.7 КзПБ та п.8 ч.1 ст.20 ГПК та що чітко й однозначно прослідковується за змістом останньої. Але заради об’єктивності також наголосимо на тому, що вона не дала жодної відповіді на питання щодо порядку розгляду саме немайнових спорів, стороною в яких є боржник.

Що ж таке немайновий позов?

Зрозуміло, що з огляду на вирішення ВП ВС долі майнових спорів можна самостійно дійти висновку, що розгляд немайнових спорів за участю боржника повинен відбуватися в інших, самостійних, окремих, не пов’язаних зі справою про банкрутство процедурах, без особливих указівок на те з боку ВП ВС. Але, на жаль, як і раніше, залишається відкритим питання до ВС: що саме з його точки зору однозначно являє собою майновий та немайновий спори в процедурі банкрутства та як вони повинні впливати на розмір ліквідаційної маси боржника для того, щоб такі спори розглядалися безпосередньо в процедурі банкрутства або в іншому проваджені поза її межами?

Раніше вже згадувалося про суперечливу різноманітність підходів ВС до розуміння їх змісту та правової природи (див. «Концентрація спорів», №26—27 «ЗіБ»). Так, на думку ВС, майновий позов (позовна вимога майнового характеру) — це вимога про захист права або інтересу, об’єктом якої є благо, що підлягає грошовій оцінці. До позовних заяв немайнового характеру належать вимоги, які не підлягають вартісній оцінці.

Під немайновим позовом слід розуміти вимогу про захист права або інтересу, об’єктом якої є благо, що не піддається грошовій оцінці (постанова ВП ВС від 25.08.2020 у справі №910/13737/19):

• позов про повернення земельної ділянки Касаційний господарський суд у складі суддів об’єднаної палати від 2.12.2020 по справі №905/105/20 відносить до спору немайнового;

• вимоги про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та скасування рішення про державну реєстрацію прав ВС уважає такими, що не підлягають вартісній оцінці та є немайновими (постанова КГС від 19.12.2019 у справі №926/358/19, п.85);

• вимоги про розірвання договору та про повернення майна є вимогами немайнового характеру (позов прокурора про розірвання договору оренди земельної ділянки та її повернення, постанова ВС у справі №915/742/17) та ін.

Стримані тези надії На наш погляд, ВС при визначенні змістового наповнення майнових та немайнових спорів (позовів) є непослідовно свавільним у викладенні таких тез. Тому дуже важким для юридичної свідомості є розуміння як немайнового спору, наприклад, вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу як класичного договору, який опосередковує перехід права власності на майно за плату або вимоги про повернення земельної ділянки як об’єкта права, навіть за позовом прокурора.

Найцікавішим тягарем з точки зори когнітивності є те, що ці та інші схожі тези щодо немайнового характеру таких вимог висловлювала колегія суддів КГС. Вона встановила наявність виключної правової проблеми у справі №916/585/18 (916/1051/20). А, наприклад, у справі №922/3502/19, предметом якої було визнання недійсним правочину щодо передання нежитлових приміщень до статутного капіталу товариства та визнання недійсним з моменту укладення договору іпотеки, ця ж колегія зазначила, що цей спір є майновим і повинен розглядатися виключно в межах справи про банкрутство.

Незважаючи на викладені критичні абзаци, зі змісту постанови від 15.06.2021 випливають такі основні стримані тези надії на майбутню усталеність судової практики з боку вищої судової інстанції:

• усі майнові спори, стороною в яких є боржник, розглядаються госпсудом у межах справи про банкрутство;

• майнові вимоги в майновому спорі у справі про банкрутство обов’язково повинні впливати на розмір ліквідаційної маси боржника;

• унаслідок відсутності у ВП ВС підстав для відступу від правових висновків у справі №752/4361/15 немайнові спори за участю боржника, відносно якого порушена справа про банкрутство, мають розглядатись окремо від такої справи або взагалі поза межами господарської юрисдикції.

Якщо не можна, але дуже хочеться

У ході проміжного розкриття наступного складного питання щодо розмежування та визначення ознак майнових і немайнових спорів нагадаємо, що ВП ВС у постанові від 30.01.2019 у справі №755/10947/17 зазначила: незалежно від того, чи перераховані всі постанови, в яких викладена правова позиція, від якої ВП відступила, суди під час вирішення тотожних спорів мають ураховувати саме останню її правову позицію.

Так, у постанові від 11.05.2021 у справі №759/9008/19 для розкриття цього питання ВП ВС зайшла, як убачається, надто далеко в розумінні норм матеріального та процесуального права.

Позивач у триваючій процедурі банкрутства просив зобов’язати відповідача надати оригінали установчих і реєстраційних документів, печатку товариства, оригінали його бухгалтерських документів, оригінали укладених господарських договорів, оригінали всіх протоколів чергових і позачергових загальних зборів акціонерів, оригінали правовстановлюючих документів та їх невід’ємні частини на об’єкти нерухомого та рухомого майна, що належать товариству, оригінали податкової та бухгалтерської звітності товариства, оригінали будь-яких інших документів, які б свідчили про його господарську діяльність, посилаючись на стст.387, 391 ЦК.

Забігаючи на перед, зазначимо, що безсумнівним і беззаперечним є те, що витребування перелічених документів аж ніяк не могло вплинути на склад та обсяг ліквідаційної маси боржника, а відповідний спір мав бути розглянутий поза межами справи про банкрутство — в іншому позовному провадженні.

Але чомусь за будь-яку ціну було необхідно, щоб цю справу ВП ВС розглянула саме в процедурі банкрутства, задля чого була вигадана вкрай особлива юридична конструкція — документи та договори ВП ВС були визнані… речами!

Дозволимо собі набратися нахабства та нагадати ВП ВС деякі доктринальні тези щодо розуміння договору.

Доктринальне розуміння договору

Дослідженням правової природи договору займалися відомі дореволюційні та сучасні цивілісти. Але й до цього дня в доктрині цивільного права не склалося єдиного підходу до його визначення та розуміння.

Наприклад, професор Олімпіад Іоффе під договором розумів угоду двох або кількох осіб про виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Він зауважував, що іноді під договором розуміється саме зобов’язання, що виникає з такої угоди, а в деяких випадках цей термін означає документ, що фіксує акт виникнення зобов’язання з волі всіх його учасників (Иоффе О.С. Обязательственное право. — М., 1975. С.26).

Професор Микола Єгоров зазначає, що під договором розуміють і юридичний факт, що лежить в основі зобов’язання, і саме договірне зобов’язання, і документ, в якому закріплено факт установлення зобов’язального правовідношення, і наголошує, що договір є юридичним фактом, що лежить в основі зобов’язального правовідношення.

Загалом можливо виділити 3 напрями розуміння договору в науці цивільного права.

По-перше, під договором розуміється правочин між учасниками цивільного обороту про виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. У цьому сенсі договір являє собою різновид правочинів, які є видом юридичних фактів. Договори належать до того різновиду юридичних фактів, які іменується правочинами, а значить, є діями фізичних і юридичних осіб, спрямованими на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

По-друге, цивільно-правовий договір означає те правовідношення, яке виникає між сторонами у зв’язку з укладенням ними договору. У даному випадку, говорячи про договір, мають на увазі цивільно-правові зобов’язання, що випливають з досягнутої сторонами домовленості. У такому випадку в літературі використовується термін «договір-правовідношення».

По-третє, договором позначають документ, яким оформлюються взаємовідносини сторін, пов’язаних відповідним правочином. Такий документ виступає як доказ, що засвідчує факт укладення договору, а також фіксує зміст останнього.

Чинне цивільне законодавство використовує термін «договір» у всіх трьох значеннях. І ні в доктрині, ні в правозастосовній практиці не виникає особливих труднощів при визначенні значення цього терміна.

Рухома й неподільна річ

У згаданій постанові від 11.05.2021 ВП ВС, перераховуючи низку статей ЦК, зазначила, що згідно з його ст.179 річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати в просторі (ч.2 ст.181 ЦК). Подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (ст.182 ЦК). Річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві всім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною (ст.183 ЦК). Споживною є річ, яка внаслідок одноразового її використання знищується або припиняє існувати в первісному вигляді. Неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу (ст.185 ЦК). У ч.1 ст.190 ЦК закріплено, що майном як особливим об’єктом уважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки.

Крім того, ВП ВС послалася на ст.1 закону «Про інформацію» від 2.10.92 №2657-XII, яка містить визначення поняття «документ», і зробила висновок, що документ є рухомою, неподільною, визначеною індивідуальними ознаками, неспоживчою річчю. Тобто є майном у розумінні цивільного законодавства. А особливістю документа як майна є те, що він не має номінальної вартості та не обліковується в бухгалтерському обліку, є майном, яке належить на праві власності товариству, має виключно документарний характер, позбавлений номінальної вартості. При цьому позов про витребування або повернення будь-якого майна свідчить про наявність спору саме майнового характеру.

Найцікавішим є те, що ВП ВС «об’єднала» всі зазначені документи з печаткою включно до однієї категорії — речі.

Зміст проти форми

Та чи можливо ототожнювати такі конструкції, як «матеріальний носій» (ст.1 закону «Про інформацію») та «предмет матеріального світу» (ст.179 ЦК)? І яким же саме чином те, що не має номінальної вартості, не обліковується в бухгалтерському обліку, має виключно документарний характер, може вплинути на склад ліквідаційної маси боржника? А яким чином інформація може вплинути на склад ліквідаційної маси боржника? Уважаємо що на ці запитання треба відповісти негативно.

Цінність цього матеріального носія не в тому, що він є таким за фізичними властивостями, а в тому, яку він містить інформацію. Тому, на наш погляд, кваліфікуючою ознакою документа повинна бути не його матеріальність, а інформаційне наповнення.

Ще раз наголошуємо, що ВП ВС сама вказала на відсутність у документа номінальної вартості, на відсутність його обліку в бухгалтерії та виключний документарний характер останнього!

Можливо, ВП ВС треба було просто застосувати ст.200 ЦК, за якою інформацією є будь-які відомості та/або дані, що можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді, та зазначити, що інформація, як не матеріальне благо (гл.15 ЦК), не впливає на склад ліквідаційної маси боржника й така справа повинна розглядатись окремо від справи про банкрутство?

Тим паче що в такій конструкції, вочевидь, чітко простежується юридична синергія ст.200 ЦК та ст.1 закону «Про інформацію».

Дисонансом стало те, що КГС (уже після 15.06.2021) у постанові від 7.07.2021 у справі №911/1053/20 про порушення права позивача на отримання інформації про діяльність ОСББ чомусь не розглянув можливості визнання витребуваних позивачем документів речами. Відповідно, не відмовив у задоволенні позовних вимог саме з підстав їх майнової природи або неможливості визнання речей недійсними чи то подання віндикаційного позову, обмежившись лише вказівкою на неналежний спосіб захисту права.

Можливо, на думку ВС, існує різниця в правовій природі документа, який містить інформацію про діяльність товариства в процедурі банкрутства та у справах про витребування інформації? Не впевнені в позитивній відповіді на це запитання, але іншого розуміння ВС поки що не запропонував.

Вишенька на торті

На додаток, у вигляді своєрідної вишеньки на торті, ВП ВС дуже свавільно виклала в постанові у справі №759/9008/19 зміст п.8 ч.1 ст.20 ГПК та чч.2 і 3 ст.7 КзПБ. Зокрема, вона наголосила: законодавчо закріплено, що госпсуд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, у межах цієї справи вирішує всі спори, стороною в яких є боржник, що є цілком логічним, унеможливлює будь-який вплив у процедурі банкрутства та забезпечує реалізацію основоположних принципів судочинства. Тобто такі спори належать до виключної підсудності госпсуду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, їх розгляд здійснюється в межах провадження у справі про банкрутство, без порушення нових справ.

Звернемо увагу на те, що ВП ВС просто «не побачила» словосполучення «всі майнові спори» в перелічених нормах процесуального закону. Куди взагалі подівся імперативний припис про майнові спори зі змісту перелічених норм? Чи, може, такі положення відсутні в ГПК та КзПБ?

Неважко уявити, що було б із суддею першої або апеляційної інстанції, якби він виклав згадані норми закону в такій свавільній формі, а сторона спору звернулась із дисциплінарною скаргою до ВРП.

Найцікавішим є те, що на розглядуване питання більш-менш зрозумілу відповідь дав КГС, а не ВП ВС.

Так, 21.04.2021 КГС у справі №927/379/17 (927/485/20) дійшов висновку щодо необхідності дотримання принципу процесуальної економії при розгляді справи. За змістом ст.7 КзПБ, якщо боржник не є стороною в майновому спорі або відсутні позовні вимоги до боржника та його майна, такий спір розглядається в окремому позовному провадженні, а не в межах справи про банкрутство.

Чотири запитання до ВП

Наприкінці діалектичних досліджень проблеми розгляду майнових і немайнових спорів у процедурі банкрутства, основаних на останніх правових позиціях найвищої судової інстанції, вважаємо за необхідне сформулювати питання, що виникли під час викладення цих міркувань.

Що таке немайновий спір у процедурі банкрутства та яка його правова природа?

Де повинні розглядатися немайнові вимоги до боржника-банкрута: у процедурі банкрутства чи поза її межами?

Якщо в процедурі банкрутства документ через специфічну правову конструкцію визнається річчю, то чи є можливим визнати річ недійсною в інших спорах, незалежно від їх пов’язаності зі справою про банкрутство?

Коли буде вирішена інша правова проблема, пов’язана із чітким та однозначним розмежуванням правової природи майнових і немайнових спорів?

Остаточна й однозначна відповідь на останнє запитання повністю вирішить і проблему з розмежуванням спільного чи окремого розгляду в процедурі банкрутства таких спорів.

Тому вважаємо, що ВП ВС повинна була комплексно розв’язувати вищезазначені проблеми та спочатку визначитися з кваліфікуючими ознаками майнових і немайнових спорів у процедурі банкрутства та дати їх визначення. А вже потім — вирішувати проблему спільного чи окремого розгляду таких вимог у вказаній процедурі.

За матеріалами: Закон і бізнес