До статей

Правові висновки верховного суду у справах про банкрутство за листопад-грудень 2018 року - частина 1

05 лютого, 2019
Аналітика
Правові висновки верховного суду у справах про банкрутство за листопад-грудень 2018 року - частина 1

Судова палата для розгляду справ про банкрутство з метою забезпечення сталості та єдності судової практики узагальнила правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду у справах про банкрутство за листопад-грудень 2018 року. Автор дайджесту - Сергій Жуков, суддя-спікер судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду.

І. Процесуальні питання.
  1. За наявності оскарження результатів аукціону з продажу майна боржника, у переможця оскаржуваного аукціону виникає право на подання позову про визнання його права власності на майно, яке було предметом продажу, що узгоджується з приписами статті 392 ЦК України, оскільки оскарження результатів аукціону з продажу майна боржника є свідченням оспорювання підстави щодо виникнення у переможця аукціону права власності на майно боржника, набутого за результатами проведення оскаржуваного аукціону. Вказане відповідає принципу: Neminem laedit qui suo jure utitur (нікого не ображає той, що користується своїм правом). (постанова від 07.11.2018 у справі № 10/5026/995/2012) http://reyestr.court.gov.ua/Review/77850633

Скасовуючи ухвалені у межах справи про банкрутство Державного підприємства судові рішення про відмову у задоволенні позовної заяви ФОП ОСОБА_1 до Державного підприємства про визнання права власності на нерухоме майно, та направляючи справу в скасованій частині на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд виходив з такого.

Системний аналіз положень ст. 5 ГПК України, дає підстави дійти до висновку, що суд, відповідно до викладеної в позові вимоги особи, може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону, виключно з метою захисту порушених прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів, що узгоджується з завданням господарського судочинства, яке зазначене в ст. 2 ГПК України (аналогічний висновок про застосування норм права викладений в постанові Верховного Суду від 18.10.2018 у справі № 910/20264/17).

Зі змісту положень ст.ст. 41, 49, 50 ЗУ “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (у редакції ЗУ від 22.12.2011) вбачається, що правова природа процедури реалізації майна на торгах у формі аукціону в межах провадження у справі про банкрутство полягає в продажу майна, тобто у забезпеченні переходу права власності на майно боржника до покупця – переможця торгів (аукціону), невід’ємною і завершальною стадією якої є оформлення результатів такого продажу договором купівлі-продажу, що укладається власником майна чи замовником аукціону з переможцем торгів.

Отже, особливості процесу, передбачені законодавством щодо проведення аукціону, полягають у сукупності дій його учасників, спрямованих на досягнення певного результату, тобто є обставиною, з настанням якої закон пов’язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин, а тому є правочином.

Таким чином, правова природа продажу майна з торгів (аукціону) дає підстави для визнання (за наявності підстав) результатів таких торгів (аукціону) недійсними за правилами визнання недійсними правочинів, у тому числі й на підставі норм цивільного законодавства.

Аналогічний висновок щодо правової природи процедури реалізації майна на торгах викладено у постановах ВСУ, зокрема: від 24 жовтня 2012 року у справі № 6-116цс12, від 29 червня 2016 року у справі № 6-370цс16, від 14 грудня 2016 у справі №904/9284/14.

 
  • урахуванням встановлених фактичних обставин справи про те, що в межах даної справи про банкрутство наявний позов Підприємства до відповідачів: ДП в особі арбітражного керуючого - ліквідатора ДП ОСОБА_2; фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 та КООП про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна боржника, проведеного 05.12.2016, та договору купівлі-продажу майна від 05.12.2016, а також беручи до уваги положення ст.ст. 328, 392 ЦК України в поєднанні з висновками щодо правової природи процедури реалізації майна на торгах викладено у постановах Верховного Суду України, зокрема: від 24 жовтня 2012 року у справі № 6-116цс12, від 29 червня 2016 року у справі № 6-370цс16, від 14 грудня 2016 у справі №904/9284/14, Верховний Суд визнав необґрунтованим висновок, який викладено в оскаржуваних судових рішеннях щодо того, що визначений ФОП ОСОБА_1 предмет позову не відповідає можливим способам захисту прав та інтересів, встановлених господарським і цивільним законодавством, оскільки така вимога до відповідача – Державного підприємства фактично не є спором про наявність чи відсутність цивільного права та не може бути предметом спору, оскільки не призведе до поновлення його порушеного права чи інтересу.

Необґрунтованість висновку судів попередніх інстанції про те, що предмет позову не відповідає можливим способам захисту прав та інтересів, встановлених господарським і цивільним законодавством виходить з наступного:

Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється (ст. 392 ЦК України). Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів (ч. 1 ст. 328).

Правова природа продажу майна з торгів (аукціону) дає підстави для визнання (за наявності підстав) результатів таких торгів (аукціону) недійсними за правилами визнання недійсними правочинів, у тому числі й на підставі норм цивільного законодавства.

 

  • межах справи про банкрутство наявний позов про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна боржника.

За наявності оскарження результатів аукціону з продажу майна боржника, у переможця оскаржуваного аукціону виникає право на подання позову про визнання його права власності на майно, яке було предметом продажу, що узгоджується з приписами ст. 392 ЦК України, оскільки оскарження результатів аукціону з продажу майна боржника є свідченням оспорювання підстави щодо виникнення у переможця аукціону права власності на майно боржника, набутого за результатами проведення оскаржуваного аукціону. Вказане відповідає принципу: Neminem laedit qui suo jure utitur (нікого не ображає той, що користується своїм правом).

  1. Строк невиконання боржником грошового зобов'язання для визначення неплатоспроможності боржника починається з моменту відкриття виконавчого провадження.

(постанова від 21.11.2018 у справі № 922/1903/18) http://reyestr.court.gov.ua/Review/78450562

Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення про відкриття провадження у справі про банкрутство ТОВ, Верховний Суд виходив з такого.

За приписами ч. 1 ст. 15 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", у якості однієї з підстав для повернення без розгляду заяви про порушення справи про банкрутство передбачено не подання заявником доказів неспроможності боржника виконати грошові зобов'язання перед кредиторами в розмірі, визначеному ч. 3 ст. 10 цього Закону, протягом трьох місяців після відкриття виконавчого провадження, якщо інше не передбачено цим Законом.

Таким чином, за приписами ч. 3 ст. 10 та ч. 1 ст. 15 Закону, неплатоспроможністю визнається неспроможність боржника задовольнити безспірні вимоги кредитора (кредиторів) у розмірі не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати протягом трьох місяців після відкриття виконавчого провадження.

Як вбачається з матеріалів справи, упродовж судового розгляду даної справи у інстанціях всіх рівнів Банк не заперечує проти розміру вимог ТОВ, однак, наполягає на тому, що ініціюючим кредитором не було дотримано одну із визначених законом умов для порушення провадження у справі про банкрутство, а саме - щодо невиконання рішення суду про стягнення заборгованості протягом трьох місяців.

Верховний Суд відзначив, що строк невиконання боржником грошового зобов'язання для визначення неплатоспроможності боржника починається з моменту відкриття виконавчого провадження. Відповідну правову позицію викладено у постанові ВСУ від 15.04.2015 у справі № 924/159/14.

В основу безспірності вимог ТОВ до боржника покладено рішення місцевого господарського суду в іншій справі, на виконання якого господарським судом видано відповідний наказ.

Постановою державного виконавця від 30.11.2016 відкрито виконавче провадження з примусового виконання наказу місцевого господарського суду 29.11.2016, отже саме від вказаної дати починається трьохмісячний строк, про який зазначено у ч. 3 ст. 10 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом.

Судами встановлено, що виконавче провадження з примусового виконання наказу господарського суду від 29.11.2016 зупинено не було, що підтверджується оригіналом довідки відділу державної виконавчої служби, в якій повідомлено про те, що в примусовому порядку рішення господарського суду від 14.11.2016 не було виконано у зв’язку з тим, що у боржника відсутні кошти на банківському рахунку для погашення боргу та недостатньо майна, на яке може бути звернуто стягнення; виконавче провадження з моменту відкриття і до дати видачі цієї довідки (11.07.2018) не зупинялося.

Враховуючи, що господарським судом першої інстанції було перевірено обґрунтованість вимог ініціюючого кредитора, їх безспірність, вжиття заходів щодо примусового стягнення за цими вимогами в порядку виконавчого провадження, а також встановлено наявність доказів неспроможності боржника виконати свої грошові зобов'язання перед кредитором протягом більш ніж три місяці, Верховний Суд погодився з висновком місцевого господарського суду щодо наявності правових підстав, визначених ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" для відкриття провадження у справі про банкрутство ТОВ.

Прийняття рішення про звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство щодо акціонерного товариства в порядку ч. 5 ст. 11 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" є виключною компетенцією загальних зборів акціонерів такого товариства.

(постанова від 20.11.2018 у справі № 913/1378/16) http://reyestr.court.gov.ua/Review/78650627

Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення, якими закрито провадження у справі про банкрутство ПАТ, Верховний Суд виходив з такого.

За змістом ч. 5 ст. 11 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в редакції, чинній на момент подання боржником 21.12.2016 заяви про порушення справи про банкрутство ПАТ, вбачається, що законодавцем встановлено обов'язок боржника звернутися до господарського із заявою про порушення справи про власне банкрутство у разі встановлення обставин того, що задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов'язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами (загроза неплатоспроможності). Згідно з ч. 1 ст. 11 Закону про банкрутство, така заява подається боржником у письмовій формі з обов'язковим дотриманням вимог до її змісту (ч. 1 ст. 11 Закону) та долучення до такої заяви документів, переліки яких визначено як загальний для ініціюючого кредитора та боржника (ч. 2 ст. 11 Закону) та як спеціальний для боржника, який ініціює власне банкрутство (ч. 3 ст. 11 Закону). Зокрема, відповідно до вимог ч. 3 ст. 11 Закону про банкрутство при поданні заяви боржнику належить надати рішення власника майна (органу, уповноваженого управляти майном) боржника про звернення до господарського суду із заявою про порушення провадження у справі про банкрутство на підтвердження його волевиявлення щодо припинення (ліквідації) юридичної особи-боржника в процедурі банкрутства.

Аналіз приписів ст. 159 ЦК України та ст. 33 ЗУ "Про акціонерні товариства" дозволяє зробити висновок про те, що загальні збори акціонерів як вищий орган акціонерного товариства наділені законодавцем виключною компетенцією щодо прийняття рішення про ліквідацію (припинення) акціонерного товариства, в тому числі в процедурі банкрутства шляхом ініціювання звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про його банкрутство.

За змістом ст.ст. 51, 52 ЗУ "Про акціонерні товариства" вбачається, що наглядова рада акціонерного товариства є органом, що здійснює захист прав акціонерів товариства, і в межах компетенції, визначеної статутом та цим Законом, контролює та регулює діяльність виконавчого органу. До компетенції наглядової ради належить вирішення питань, передбачених цим Законом, статутом, а також переданих на вирішення наглядової ради загальними зборами. При цьому, до виключної компетенції наглядової ради належить визначення ймовірності визнання товариства неплатоспроможним внаслідок прийняття ним на себе зобов'язань або їх виконання, вирішення інших питань, що належать до виключної компетенції наглядової ради згідно із статутом акціонерного товариства.

Отже, наглядова рада акціонерного товариства вирішує питання щодо імовірності визнання товариства неплатоспроможним за прийнятими ним на себе зобов'язаннями, тобто визначає наявність передумов для прийняття загальними зборами акціонерів, як вищим органом акціонерного товариства, рішення про припинення (ліквідації) акціонерного товариства як юридичної особи.

Відтак, прийняття рішення про звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство щодо акціонерного товариства в порядку ч. 5 ст. 11 Закону про банкрутство є виключною компетенцією загальних зборів акціонерів такого товариства, право участі в яких в силу ч. 1 ст. 34 ЗУ "Про акціонерні товариства" надано особам, яких включено до переліку акціонерів, які мають право на таку участь, або їх представникам.

Апеляційний суд дійшов висновку про порушення місцевим судом провадження у даній справі про банкрутство ПАТ в порядку ч. 5 ст. 11 Закону про банкрутство за заявою боржника, підписаною представником ОСОБА_1 за відсутності волевиявлення загальних зборів акціонерів ПАТ як власників майна боржника на підписання такої заяви, як цього вимагають приписи ч. 3 ст. 11 Закону про   банкрутство, що в цілому свідчить про не доведення боржником належним та допустимими доказами ознак його неплатоспроможності.

Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №922/1667/17 у подібних правовідносинах, від якої колегія суддів касаційного суду при розгляді даної справи №913/1378/16 не вбачає за необхідне відступати. Верховний Суд зазначив, що керуючись п. 11 ч. 1 ст. 83 Закону про банкрутство, господарський суд закриває провадження у справі про банкрутство, якщо господарським судом не встановлені ознаки неплатоспроможності боржника. Ч. 2 ст. 83 Закону про банкрутство визначено, що у випадках, передбачених п. 11 ч. 1 цієї статті, провадження у справі закривається лише до визнання боржника банкрутом. Отже, поняття неплатоспроможності за даною редакцією Закону про банкрутство нерозривно пов'язано з моментом порушення провадження у справі про банкрутство, є загальним як для ініціюючого кредитора, так для боржника, та згідно з визначенням в абз. 9 ч. 1 ст. 1 цього Закону означає "неспроможність боржника виконати після настання встановленого строку грошові зобов'язання перед кредиторами не інакше, як через відновлення його платоспроможності", тобто введення реанімаційних процедур (розпорядження майном, санації).

Отже, встановивши під час апеляційного перегляду справи про банкрутство ПАТ на стадії санації, що її було порушено за відсутності ознак неплатоспроможності боржника, складовою частиною яких є доведення боржником неможливості виконання ним грошових зобов'язань в повному обсязі перед іншими кредиторами у разі задоволення вимог одного або кількох кредиторів поза межами справи про банкрутство боржника, та за відсутності рішення власника майна (органу, уповноваженого управляти майном) боржника про ініціювання процедури банкрутства боржника шляхом звернення до господарського суду із заявою про порушення провадження у справі про банкрутство, як цього вимагають приписи ч. 3 ст. 11 Закону про банкрутство, апеляційний суд вправі закрити провадження у справі про банкрутство як таке, що було порушено незаконно.

Апеляційний суд, керуючись п. 11 ч. 1 ст. 83 Закону про банкрутство, який дозволяє закрити провадження у справі про банкрутство до моменту введення ліквідаційної процедури, дійшов правильного висновку про закриття на стадії санації провадження у справі про банкрутство ПАТ як таке, що було порушено ухвалою місцевого суду від 18.01.2017 на підставі ч. 5 ст. 11 цього Закону за умов недоведення боржником наявності волевиявлення власника його майна (загальних зборів акціонерів товариства) на припинення акціонерного товариства-боржника в процедурі банкрутства.

П. 7 ч. 1 ст. 40 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в редакції чинній до 19.01.2013 не передбачено право суду припиняти (закривати) провадження у справі про банкрутство окремо в частині кредиторських вимог кожного з кредиторів. (постанова від 05.12.2018 у справі № Б8/036-11)

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78626328

Скасовуючи ухвалені у справі судові рішення, якими задоволено заяву боржника та закрито провадження у справі про банкрутство ТОВ в частині кредиторських вимог Банку у зв’язку з погашенням його вимог, визнаних ухвалою суду від 30.07.2012, з направлянням справи в скасованій частині на новий розгляд до місцевого господарського суду Верховний Суд виходив з такого.

Ч. 1 ст. 528 ЦК України встановлено, що виконання обов'язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто. У цьому разі кредитор      зобов'язаний          прийняти     виконання, запропоноване за боржника іншою особою.

Суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що з аналізу наведеної норми вбачається, що ЦК України надає боржнику право покласти на іншу особу виконання його обов'язку перед кредитором, в свою чергу покладення боржником на іншу особу виконання обов'язку перед кредитором закон обмежує лише у випадку, коли відповідно до умов договору, вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто.

Грошові вимоги банку щодо стягнення відсотків за користування кредитом нарахованих після порушення провадження у справі про банкрутство боржника, за своєю правовою природою є поточними грошовими вимогами, оскільки виникли після відкриття провадження у справі про банкрутство, охоплюються загальним поняттям "грошові вимоги до боржника", та можуть бути заявлені в ліквідаційній процедурі.

Статус кредитора щодо неплатоспроможного боржника набувається через певні процедури, які визначені спеціальною нормою законодавства – Законом про банкрутство.

Особа, яка має грошові вимоги до боржника, набуває статусу учасника провадження у справі про банкрутство, а саме кредитора, лише після заявлення у встановленому порядку грошових вимог до боржника.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, провадження у справі перебуває у процедурі розпорядження майном боржника та з матеріалів справи не вбачається про заявлення Банком у встановленому порядку поточних грошових вимог до боржника.

Враховуючи наведене, у Банку були відсутні правові підстави для зарахування оплат здійснених третіми особами в рахунок погашення поточних грошових вимог.

Надавши оцінку доказам та фактичним обставинам у справі, враховуючи призначення платежів вказаних у платіжних документах, оформлених третіми особами при погашенні заборгованості за боржника, прийняття банком вказаних грошових коштів та те, що у справі про банкрутство ТОВ визнано Банк кредитором з грошовими вимогами у розмірі 1 055 836,80 грн., суд першої інстанції (з яким погодився і суд апеляційної інстанції) дійшов вірного висновку про те, що за рахунок коштів в розмірі 1 055 836,80 грн., які перераховано на рахунок Банку було повністю погашено вимоги вказаного кредитора до боржника у даній справі.

Разом з тим, доводи скаржника про те, що суди припустились порушення норм права, а саме пункту 7 частини 1 статті 40 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції чинній до 19.01.2013), Верховним Судом визнано обґрунтованими з огляду на таке.

Згідно п. 7 ч. 1 ст. 40 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в редакції чинній до 19.01.2013 господарський суд припиняє провадження у справі про банкрутство, якщо боржник виконав усі зобов'язання перед кредиторами.

Аналізуючи вказану норму, Верховний Суд звертає увагу на те, що вказаною нормою передбачено можливість господарського суду припинити (закрити) провадження у справі про банкрутство на підставі п. 7 ч. 1 ст. 40 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" лише після виконання усіх зобов’язань перед усіма кредиторами боржника.

Вказаною нормою не передбачено право суду припиняти (закривати) провадження у справі про банкрутство окремо в частині кредиторських вимог кожного з кредиторів.

Враховуючи викладене, суди попередніх інстанцій дійшли передчасних висновків про закриття провадження у справі про банкрутство ТОВ в частині кредиторських вимог Банку.

З моменту порушення справи про банкрутство права заставного кредитора обмежуються на предмет вільного вибору способів та процедури звернення стягнення на заставне майно.

(постанова від 04.12.2018 у справі № 916/2611/14)

http://reyestr.court.gov.ua/Review/78650674

Залишаючи без змін судові рішення щодо закриття провадження у справі, ухвалені у справі за позовом Банку до ТОВ про звернення стягнення на майно шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, Верховний Суд виходив з такого.

Системний аналіз положень ч. 1 ст. 1, ч. 3 ст. 19, ст. 23 Закону про банкрутство, а також ч. 2 ст. 33 ЗУ "Про іпотеку" дозволяє зробити висновок про те, що з моменту порушення справи про банкрутство права заставного кредитора обмежуються на предмет вільного вибору способів та процедури звернення стягнення на заставне майно, а також після порушення провадження у справі про банкрутство пред'явлення забезпеченими кредиторами вимог до боржника та їх задоволення можуть відбуватися лише в порядку, передбаченому Законом про банкрутство, та в межах провадження у справі про банкрутство, а забезпечені кредитори набувають статусу учасника провадження у справі про банкрутство з моменту порушення такого провадження.

Отже, завданням процедури банкрутства є задоволення всіх вимог кредиторів боржника, зокрема, й скаржника, як заставодержателя майна боржника, і тільки в межах процедури банкрутства буде здійснюватися звернення стягнення на майно боржника тими способами, які допускає Закон про банкрутство.

Ч. 4 ст. 17 Закону про банкрутство передбачено можливість закриття позовного провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 80 ГПК України (що відповідає п. 3 ч. 1 ст. 231 ГПК України в редакції чинній з 15.12.2017).

Отже, судами не порушено вимог ст. 17 Закону про банкрутство та ст.ст. 227, 229 ГПК України в редакції з 15.12.2017, оскільки в даному випадку положення законодавства про банкрутство є переважними, як спеціальні норми права, по відношенню до загальних норм ГПК України.

Верховний Суд зазначив, що Банк за наявності обставин припинення провадження у справі про банкрутство без затвердження ліквідаційного балансу та без реалізації заставного майна боржника

 

  • ліквідаційній процедурі не позбавлено права у встановленому процесуальним законодавством порядку звернутись з відповідною заявою до суду про перегляд винесеної у даній справі ухвали за нововиявленими обставинами за правилами, встановленими ст. 320-321 ГПК України (зокрема, у разі скасування ухвали місцевого господарського суду про порушення провадження у справі про банкрутство ТОВ). А доводи скаржника про можливий пропуск ним, як кредитором боржника, позовної давності є необґрунтованими з огляду на те, що відповідно до ч. 3 ст. 19 Закону про банкрутство протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів у справі про банкрутство зупиняється перебіг позовної давності.

Для правильного вирішення питання заміни кредитора у справі про банкрутство його правонаступником слід встановити чи були визнані кредиторські вимоги правопопередника та в якому розмірі, а також обсяг переданих правонаступнику прав вимоги до банкрута.

(постанова від 04.12.2018 у справі № 31/160(29/170(6/77-5/100) http://reyestr.court.gov.ua/Review/78412681

Залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення в частини заміни кредитора у справі про банкрутство його правонаступником, Верховний Суд виходив з такого.

Для правильного вирішення даного питання слід встановити чи були визнані кредиторські вимоги правопопередника та в якому розмірі, а також обсяг переданих правонаступнику прав вимоги до банкрута. При цьому, оцінюючи обсяг переданих прав, Верховний Суд враховує загальновизнаний принцип приватного права "nemo plus iuris ad alium transferre potest, quam ipse haberet", який означає, що ніхто не може передати більше прав, ніж має сам.

Оскільки забезпечені заставою вимоги Банку було окремо внесено до реєстру вимог кредиторів банкрута та враховуючи, що Банком було відступлено право вимоги до боржника за кредитним договором, іпотечними договорами, а також договором відступлення прав вимоги іншій юридичній особі, така юридична особа (новий кредитор) має право звертатись до господарського суду із заявою про заміну кредитора у справі його правонаступником, в частині суми на яку отримала право вимоги, в порядку ст. 21 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд в постанові від 14.06.2018 у справі 909/942/15.

Правові висновки верховного суду у справах про банкрутство за листопад-грудень 2018 року - частина 2 доступні за посиланням.

Коментарі
Додати коментар