Верховний суд роз'яснив визнання недійсними е-торгів майном боржника у санації

Про це повідомляє інформаційний портал «Банкрутство & Ліквідація» із посиланням на постанову ВС від 16 грудня.

У 2018 році державним виконавцем на електронних торгах ДП “СЕТАМ” було продано майно підприємства, управління яким здійснював Укроборонпром та щодо якого ухвалою господарського суду 2012 року порушено провадження у справі про банкрутство з метою проведення керівником процедури санації, на підставі статті 53 Закону банкрутство (в редакції цього Закону до 19.01.2013).  Реалізоване майно не було включене до переліку майнових активів для продажу в межах процедури санації, було задіяне у виробничому процесі та реалізації плану санації боржника, було майном, необхідним для подальшого провадження виробничої діяльності підприємства у постсанаційний період.  Метою реалізації майна на спірних торгах було погашення заборгованості по заробітній платі перед працівниками державного підприємства  До суду з позовною заявою про визнання недійсними електронних торгів  звернувся Укроборонпром.

Рішенням суду першої інстанції, яке залишено без змін апеляційним судом позов задоволено,  визнано недійсними електронні торги. Рішення мотивоване тим, що реалізоване на торгах спірне майно не було включено до переліку майнових активів для продажу в межах процедури санації, тому  є таким, що відносяться до основних фондів, відповідно задіяне у виробничому процесі та реалізації плану санації боржника та є майном, необхідним для подальшого провадження виробничої діяльності у постсанаційний період.  Згідно висновку судів нижчих інстанцій незважаючи на наявність непогашеної заборгованості Боржника по заробітній платі, накладення державним виконавцем арешту на спірне майно, в силу  ст. 17, 53 Закону про банкрутство обов`язково мало відбуватись за попереднім погодженням з розпорядником майном та керуючим санацією боржника в межах процедури санації, з обов`язковим встановленням наявності (відсутності) перешкод виконанню плану санації в разі продажу такого майна, врахуванні інтересів конкурсних кредиторів тощо. Також зазначено, що положення Закону про банкрутство ставлять в залежність накладення арешту на майно боржника, перебуваючого в санації, від виконання плану санації та перебігу процедури санації, незалежно від розповсюдження дії мораторію на відповідні вимоги, в тому числі і вимоги по заробітній платі.  Апеляційний суд також вказав на відсутність доказів погодження господарським судом, який розглядає справу про банкрутство боржника, накладення арешту на спірне майно, тому арешт, накладений 2018 року постановою державного виконавця на спірне майно, накладено неправомірно (не в межах процедури санації). Відтак, незважаючи на дотримання в подальшому процедури реалізації арештованого майна, позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Верховний суд залишив  рішення нижчих судів без змін, зазначивши, що з огляду на положення ч.4 ст.17 Закону про банкрутство, які є спеціальними, та незважаючи на дотримання в подальшому процедури реалізації арештованого майна, суди дійшли обґрунтованого висновку щодо задоволення позовних вимог щодо визнання спірних електронних торгів недійсними.

Короткі висновки:

Особливістю реалізації активів боржника на стадії санації є те, що відчуження майна боржника здійснюється відповідно до умов плану санації, затвердженого судом, до якого також включаються умови задоволення вимог кредиторів по заробітній платі, на які не поширюється дія мораторію.

Виконавець може здійснювати виконавчі дії щодо примусового продажу майна боржника щодо вимог, на які не поширюється дія мораторію у справі про банкрутство, виключно після отримання згоди суду у справі про банкрутство на звернення стягнення на конкретне майно боржника.

Арешт у виконавчому провадженні повинен накладатися щодо майна боржника, який знаходиться у процедурі санації, з огляду на особливості процедури санації.

Положення Закону про банкрутство    ставлять в залежність накладення арешту на майно боржника, що перебуває в процедурі санації, від виконання плану санації та перебігу процедури санації, незалежно від розповсюдження мораторію на відповідні вимоги, в тому числі і вимоги по заробітній платі. Тому положення ч.4 ст. 17 Закону про банкрутство, які є спеціальними у спірних правовідносинах, вимагають попередньої згоди суду на арешт на майно боржника, який перебуває у процедурі санації, та інші обмеження дій боржника щодо розпорядження його майном.

Розглянувши справу ВС зазначив наступне:

Аналіз норм Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" дає підстави для висновку, що з моменту порушення (відкриття) щодо боржника провадження у справі про банкрутство він перебуває у особливому правовому режимі і спеціальні норми Закону про банкрутство мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у складі суддів Судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у постанові від 02.10.2019 у справі №5006/5/39б/2012.

У відповідності до частини третьої статті 53 Закону про банкрутство, після розгляду заяви боржника у разі, якщо заява і додані до неї документи відповідають вимогам, установленим цим Законом, суд виносить ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство боржника і відкриття процедури санації, введення мораторію на задоволення вимог кредиторів та призначає розпорядника майна та керуючого санацією - керівника боржника, які діють відповідно до вимог цього Закону з урахуванням особливостей, передбачених цією статтею.

Під санацією згідно абзацу 12 частини першої статті 1 Закону про банкрутство (в редакції, чинній до 19.01.2013, що застосовується до боржника) розуміється система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнанню боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та(або) зміну організаційно - правової та виробничої структури боржника.

Частиною шостою статті 12 Закону про банкрутство у зазначеній редакції встановлено, що дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється, зокрема, на виплату заробітної плати. Дія мораторію не поширюється на задоволення вимог кредиторів, що здійснюється боржником у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону, або керуючим санацією згідно з планом санації, затвердженим господарським судом, або ліквідатором у ліквідаційній процедурі в порядку черговості, встановленому статтею 31 цього Закону.

Відповідно до частини четвертої статті 17 Закону про банкрутство (в редакції до 19.01.2013)      з дня винесення ухвали про санацію, зокрема, арешт на майно боржника та інші обмеження дій боржника щодо розпорядження його майном можуть бути накладені лише в межах процедури санації, якщо вони не перешкоджають виконанню плану санації та не суперечать інтересам конкурсних кредиторів.

Таким чином, колегія суддів вважає, що особливістю реалізації активів боржника на стадії санації є те, що відчуження майна боржника здійснюється відповідно до умов плану санації, затвердженого судом, до якого також включаються умови задоволення вимог кредиторів по заробітній платі, на які не поширюється дія мораторію.

Досліджуючи правовідносини накладення виконавцем арешту на майно боржника, який перебуває у процедурі банкрутства на стадії санації, колегія суддів враховує правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 05.03.2020 у справі №910/7295/18, та зазначає наступне.

Відповідно до      пункту      9 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження", виконавчий документ повертається стягувачу, якщо законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення. Пунктом 8 частини першої статті 34 цього Закону передбачено обов`язок виконавця зупинити виконавче провадження у випадку затвердження плану санації боржника до відкриття (порушення) провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність), якщо стягувач включений до плану санації.

Системний аналіз зазначених норм права дозволяє зробити висновок про те, що законодавець виключає можливість вчинення виконавцем дій без згоди господарського суду на виконання судових рішень у випадках судової чи досудової санації. Зокрема, у випадку введення судової санації щодо боржника, частиною четвертою статті 17 Закону про банкрутство (в редакції до 19.01.2013) передбачено заборону щодо будь-яких дій щодо розпорядження майном боржника поза межами процедури банкрутства та можливість накладення обмежень щодо розпорядження майном боржника виключно судом у межах процедури санації, за умови, що вони не перешкоджають виконанню плану санації. Отже, виконавець може здійснювати виконавчі дії щодо примусового продажу майна боржника щодо вимог, на які не поширюється дія мораторію у справі про банкрутство, виключно після отримання згоди суду у справі про банкрутство на звернення стягнення на конкретне майно боржника.

У межах судового контролю у процедурі санації встановлено дві форми судового впливу: накладення арешту та встановлення інших обмежень дій боржника щодо розпорядження його майном.

Сутність встановлення таких форм судового контролю полягає у забезпеченні оптимального балансу майнових інтересів боржника, який виражається у можливості продовження виробничої діяльності, та його кредиторів.

При цьому, термін «встановлення обмежень дій боржника щодо розпорядження його майном» включає у себе такі обмеження, які суд вважає за потрібне встановити у залежності від індивідуальних економічних показників боржника з урахуванням можливості відновлення платоспроможності останнього як загальної мети процедури санації.

У даному випадку, суд констатує, що статтею 56 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено накладення арешту на майно, що підлягає реалізації у межах виконавчого провадження як обов`язкову стадію забезпечення виконання судового рішення.

Водночас такий арешт повинен накладатися щодо майна боржника, який знаходиться у процедурі санації, з огляду на особливості процедури санації як економічно-юридичного інституту відновлення платоспроможності боржника. Неврахування таких особливостей становитиме непропорційне втручання у право боржника на майно, оскільки майнова основа боржника забезпечує сталість суспільних відносин не лише у виробничій сфері, а й у соціальній сфері, оскільки нормальне виробниче функціонування боржника забезпечує, зокрема, гарантії оплати праці його працюючих робітників тощо.

Вирішуючи питання співвідношення частини четвертої статті 17 Закону про банкрутство та статті 56 Закону України "Про виконавче провадження", Верховний Суд вважає, що надання судом у справі про банкрутство на стадії санації згоди на арешт та реалізацію майна боржника становить собою гарантію пропорційного втручання держави у право на майно останнього з огляду на необхідність встановлення в межах процедури санації обставин не перешкоджання реалізації майна боржника виконанню плану санації та несуперечності інтересам конкурсних кредиторів.

Надання такої згоди не звільняє виконавця від подальшого винесення постанови про арешт майна боржника задля забезпечення його реалізації у межах виконавчого провадження.

При цьому надання згоди судом на реалізацію майна боржника, який знаходиться у стадії санації, не пов`язується з включенням спірного майна до плану санації. Більше того, відсутність майна, що планується до реалізації, у плані санації боржника як такого, що підлягає реалізації у межах санації, підтверджує необхідність його збереження у межах майнового комплексу боржника задля досягнення фінансового відновлення боржника як мети санації. Це підкреслює необхідність отримання від суду згоди на реалізацію такого майна, оскільки його реалізація без згоди суду створює загрозу виконанню плану санації та інтересам конкурсних кредиторів.

Таким чином,      колегія суддів зазначає, що положення Закону про банкрутство ставлять в залежність накладення арешту на майно боржника, що перебуває в процедурі санації, від виконання плану санації та перебігу процедури санації, незалежно від розповсюдження дії мораторію на відповідні вимоги, в тому числі і вимоги по заробітній платі.

При цьому спрямування коштів, отриманих від реалізації спірного майна, на погашення заборгованості боржника по заробітній платі, в іншому порядку, ніж це передбачено Законом про банкрутство та заходами щодо виконання плану санації, за наявності виявлених порушень, не може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Підсумовуючи наведене, слід зазначити, що положення Закону про банкрутство      ставлять в залежність накладення арешту на майно боржника, що перебуває в процедурі санації, від виконання плану санації та перебігу процедури санації, незалежно від розповсюдження мораторію на відповідні вимоги, в тому числі і вимоги по заробітній платі. Тому положення частини четвертої статті 17 Закону про банкрутство, які є спеціальними у спірних правовідносинах, вимагають попередньої згоди суду на арешт на майно боржника, який перебуває у процедурі санації, та інші обмеження дій боржника щодо розпорядження його майном.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що затверджений ухвалою місцевого господарського суду 2013 року план санації боржника був схвалений зборами кредиторів одноголосно та погоджений з органом, уповноваженим управляти державним майном, яким, в даному випадку, відповідно до статті 4 Закону України "Про особливості управління об`єктами державної власності в оборонно-промисловому комплексі" є ДК "Укроборонпром".     

Так, поданий на затвердження суду план визначав наступні джерела надходження коштів для виконання заходів плану санації боржника та задоволення вимог кредиторів: господарську діяльність боржника;      реалізацію основних фондів, не задіяних у виробничому процесі та реалізацію металобрухту від списаного та розбракованого за непридатністю до використання застарілого та розукомплектованого обладнання.

Отже, планом санації передбачалось проведення виробничої реструктуризації, пов`язаної з відчуженням частини основних фондів, які спрямовуються на      реалізацію, та збереження існуючої організації виробництва, оптимізацію тощо. У зв`язку з тим, що заяв від потенційних інвесторів не надійшло, головним джерелом коштів для виконання заходів плану санації визначено їх надходження від реалізації частини майнових активів.

При цьому, як встановлено судами першої та апеляційної інстанції, розділ 4.5.4. Плану санації "Перелік майна, що пропонується до відчуження" не містить у переліку до реалізації майна, проданого на спірних торгах спірного майна. Судами також встановлено, що ухвалою Господарського суду 2016 року    у справі про банкрутство  затверджено зміни та доповнення до плану санації боржника, однак оновлений розділ 4.5.4. "Перелік майна, що пропонується до відчуження" нової редакції плану санації також не містив у переліку таких найменувань.

З огляду на зазначене, місцевим та апеляційним господарськими судами вірно зауважено, що реалізоване на торгах спірне майно не було включено до переліку майнових активів для продажу в межах процедури санації, тому спірне майно, яке було реалізовано за результатами оскаржуваних торгів, є такими, що відносяться до основних фондів підприємства, відповідно задіяні у виробничому процесі та реалізації плану санації боржника та є майном, необхідним для подальшого провадження виробничої діяльності підприємства у постсанаційний період.

З огляду на положення частини четвертої статті 17 Закону про банкрутство, які є спеціальними у спірних правовідносинах, та незважаючи на дотримання в подальшому процедури реалізації арештованого майна, суди першої та апеляційної інстанції дійшли обґрунтованого висновку щодо задоволення позовних вимог ДК «Укроборонпром» щодо визнання спірних електронних торгів недійсними.

При цьому, судами попередніх інстанцій в своїх рішеннях вірно зазначено, що спрямування коштів, отриманих від реалізації спірного майна, на погашення заборгованості боржника по заробітній платі, в іншому порядку ніж це передбачено Законом та заходами щодо виконання плану санації, за наявності виявлених порушень, не може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.