Наталія Тищенко: Чому ніхто не хоче платити арбітражному керуючому

Дорогі авто, брендовий одяг, престижні офіси і надприбутки… Так виглядає публічний арбітражний керуючий. Але це все здобутки іншої діяльності. Реалії арбітражного керуючого, працюючого «в полях», сьогодні виглядають так. Це юрист чи економіст, а то і професіонал з двома освітами одночасно, який мусить жити здебільшого «в мінус», очікуючи розподілення «рулетки». Мусіть утримувати офіс, сплачувати страховку, щомісячні податки самозайнятої особи, платити за підвищення своєї кваліфікації.

Кожна банкрутна справа – це досвід, якій не повторюється. Треба мати знання не тільки в області права (господарського, цивільного, кримінального, трудового), а й у сфері економіки. Володіти управлінськими навиками, розумітися на бухгалтерському і податковому обліку, мати аналітичні здібності. Ця професія є досить ризиковою – іноді боротьба за гроші доходить до дій, які не піддаються оцінці здорового глузду.  Ця професія бачить кров і фізичне протистояння, втручання в особисте життя і зачіпає близьких людей.

Професія арбітражного керуючого ніколи не була в списку престижних. Більшість представників бізнесу взагалі не знають, хто це. Інша справа – суддя. Від нього залежіть, як просуватиметься судовий процес і чи отримає позивач бажане рішення. Але при банкрутстві, хоч воно і відбувається у суді, питання повернення коштів кредитора лежить виключно в межах компетенції арбітражного керуючого. Саме від нього залежіть, чи знайде він майно, яке було виведене з підприємства боржника и ретельно сховане від кредиторів, чи зможе повернути його назад, щоб включити в ліквідаційну масу, максимально дорого продати і розрахуватися з кредиторами. Ця робота не завжди закінчується очікуваним результатом. Але це - робота, яка повинна бути оплачена.

На першому етапі банкрутства передбачене авансування винагороди на три місяці в розмірі трьох розмірів мінімальної зарплати. Чому саме така економіка нарахування винагороди?! Чому тільки три місяці, якщо справи тривають роками?!

И чому, коли гасяться всі кредиторські вимогі за рахунок п’ятирічної роботи арбітражного керуючого, суддя закриває справу без отамання ліквідаційного звіту і ігнорує виплату винагороди і витрат арбітражному керуючому? Витрат, які особисто несе арбітражній, сподіваючись на компенсацію в майбутньому.

Так, у справі про банкрутство «Базис авто», яку я вела як арбітражний керуючий,  було знайдено і повернуто актив, проведені розрахунки з кредиторами, майже відновлено платоспроможність. П’ятирічна робота складалася з щоденного збору інформації, довгих судових процесів з повернення активу в ліквідаційну масу, проведення неодноразових експертиз, фінансових аналізів, супроводження низки кримінальних справ та, звісно, коштувало витрат.

Але у всій цій ідилії є певний мінус. Це стосується оплати винагороди арбітражному керуючому. Суд, який мав би стати на сторону свого колеги, такого ж юриста, фактично не закрив справу без звіту ліквідатора та зобов’язання власника майна оплатити винагороду. Винагороду, яка затверджена і погоджена попередньо самим судом.

Справа в тому, що вся ситуація з оплатою винагороди, як завжди, перебуває в руках самого арбітражного керуючого. Але постає питання: хто повинен захистити арбітражного керуючого в такій ситуації?

Ще на першому етапі створення інституту банкрутства арбітражний керуючий був більш незалежнім, ніж зараз. Тодішнє законодавство не передбачало чітко визначеної оплати за виконання обов’язків. Платив той, хто хотів отримати свої кошти від боржника і платив тому, кого вважав компетентним. Арбітражний керуючий був зацікавленим у результаті своєї роботи і дбав про свою репутацію (якщо взагалі дбав про неї). Це була добросовісна конкуренція та взаємовигідна співпраця.

Друге питання, що сам інструмент банкрутства був не досить досконалим і використовувався не завжди справедливо та якісно.

На сьогодні ми маємо вже більш удосконалений Кодекс у порівняні з минулим Законом, а ключова фігура процесу повністю залежіть від «рулетки», яка час від часу розподілить чи не розподілить справу, та від кредиторів, які всіляко намагаються відійти від сплати винагороди арбітражному керуючому.

Постає питання – чому ніхто не хоче платити арбітражному керуючому? Чому вважають його роботу нікчемною?  Хто, коли й чому сформував такий образ арбітражного керуючого? Що треба змінити в професії, щоб докорінно перевернути ситуацію та викликати повагу серед учасників процесу банкрутства?

Наразі ці питання залишаються відкритими. Але на них треба шукати відповіді та якомога скоріше!

Інакше – нашу професію очікує шлях в нікуди…

Це влаштовує спільноту арбітражних керуючих?