Євген Марченко: арбітражний керуючий не є працівником у розумінні трудового законодавства

Кожна людина в нашій країні має право на працю, яку вона вільно обирає, або на яку вільно погоджується. Звісно, що будь-яка праця є оплачуваною і законодавство містить гарантії оплати праці для людини. Робота є проста, а є й така, що вимагає певної кваліфікації. І різниця між оплатою некваліфікованої праці та роботи керівника господарюючого суб’єкту більш, ніж суттєва.

Про гарантії оплати праці вже було згадано, однак з якогось дива, на відміну від керівника господарюючого суб’єкту, розпорядник майна у справі про банкрутство для отримання гарантій має, як у відомому вислові, “купити чайник”. Чому ж так?

Можливо, все це через те, що арбітражний керуючий не є працівником у розумінні трудового законодавства, а гордим суб’єктом професійної діяльності, який виконує повноваження за винагороду, що звучить не менш гордо?

Однак законодавець вирішив чомусь порівнювати розмір середньомісячної заробітної плати керівника з розміром мінімальної заробітної плати для визначення основної грошової винагороди арбітражного керуючого. Чи можна собі уявити, щоб держава мала дискреційні повноваження зменшити розмір середньомісячної заробітної плати керівника будь-якого суб’єкту, якщо вона є “надмірно високою” порівняно із розміром пресловутої “мінімалки”?

А от розмір основної грошової винагороди арбітражного керуючого, який в силу закону повинен дорівнювати середньомісячній заробітній платі керівника, чомусь може бути зменшений судом за клопотанням кредитора. Які ж іще “вигоди” передбачено для арбітражного керуючого?

Авансування ініціюючим кредитором основної грошової винагороди арбітражного керуючого, беззаперечно є кроком для встановлення мінімальних гарантій. Проте, ці гарантії перетворилися на “мінімальні”, оскільки якою б не була заробітна плата керівника, розпорядник майна гарантовано отримує лише дев’ять розмірів мінімальної заробітної плати! А що ж далі? Як отримати винагороду за рахунок виробничої діяльності боржника, навіть якщо така діяльність ведеться? Та чи потрібно для цього волевиявлення самого боржника, або у розпорядника майна виникне необхідність звертатися до суду щодо стягнення такої винагороди? Хоча напевно можна розраховувати на те, що кредитори створять фонд?

Не відступаючи від теми грошової винагороди арбітражного керуючого, погляньмо на нього, як на суб’єкта злочину, що звучить як підкуп особи, яка надає публічні послуги. Неправомірна вигода може бути ним отримана фактично або ж може бути прийнята пропозиція або обіцянка надання такої вигоди.

Окремою кваліфікуючою ознакою при цьому є вимагання. А от що ж арбітражний керуючий вправі вимагати на законних підставах? Мабуть що лише залучення до перевірки його діяльності органом контролю найбільш досвідчених та кваліфікованих колег. А які ж пропозиції арбітражний керуючий може вносити через органи саморегулювання?

Вочевидь законними є пропозиції щодо вдосконалення законодавства про банкрутство. А чи часто арбітражний керуючий чує обіцянки, не пов`язані з порушенням закону, звісно? Так: і про вдосконалення законодавства, і про майбутні гарантії отримання грошової винагороди. От тільки на відміну від термінів “обіцянка”, “пропозиція” та “вимагання”, якими оперує Кримінальний кодекс, ці терміни у інших наведених значеннях не є, на жаль, застосовними.

Кримінальний кодекс України визначає неправомірну вигоду зокрема арбітражного керуючого. Грошова винагорода розпорядника майна, визначена Кодексом України з процедур банкрутства, вочевидь є “вигодою” правомірною. От тільки з огляду на викладене, чи є така “мінімальна вигода” вигідною? Та чи не потрібно все ж таки арбітражним керуючим вносити дієві пропозиції, отримувати надійні обіцянки внесення змін до законодавства про банкрутство та згуртовано вимагати дотримання їхніх прав на адекватну грошову винагороду?