До статей

Дмитро Соколик: практика запровадження субсидіарної відповідальність не однозначна

22 січня, 2021
Думки
Дмитро Соколик: практика запровадження субсидіарної відповідальність не однозначна

Дмитро Соколик, старший партнер АО «МАГНІТ», адвокат, национальный эксперт проекта «Право-Justice» в ексклюзивному коментарі інформаційному порталу «Банкрутство & Ліквідація» поділився своїми думками щодо ефективності механізму притягнення до субсидіарної відповідальності.

Наразі непоодинокими є випадки постановлення господарським судом у справі про банкрутство ухвали про притягнення засновників (учасників, акціонерів) та/або керівників, а також інших посадових осіб підприємств до субсидіарної відповідальності за доведення боржника до банкрутства.

Це відносно новий правовий інститут, проте з огляду на наявну судову практику застосовується досить часто як додаткове джерело наповнення ліквідатором ліквідаційної маси і, на перший погляд, зазначений механізм нібито вирішує питання про задоволення вимог кредиторів боржника за відсутності або ж недостатності вартості майна боржника.

У даній статті пропонується розглянути ефективність вищезазначеного механізму, а також проаналізувати проблеми, які виникають в ході його реалізації.

Інститут притягнення до додаткової (субсидіарної) відповідальності за доведення до банкрутства та механізм його реалізації відображений  в статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства (далі – Кодекс) розділу IV Ліквідаційна процедура, що свідчить про можливість подання заяви про притягнення до додаткової (субсидіарної) відповідальності виключно на стадії ліквідаційної процедури після здійснення ліквідатором низки заходів та дій з виявлення та реалізації активів боржника.

Згідно частини 2 статті 61 Кодексу, під час здійснення своїх повноважень ліквідатор має право заявити вимоги до третіх осіб, які відповідно до законодавства несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями боржника у зв’язку з доведенням його до банкрутства. Розмір зазначених вимог визначається з різниці між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою.

У разі банкрутства боржника з вини його засновників (учасників, акціонерів) або інших осіб, у тому числі з вини керівника боржника, які мають право давати обов’язкові для боржника вказівки чи мають змогу іншим чином визначати його дії, на засновників (учасників, акціонерів) боржника - юридичної особи або інших осіб у разі недостатності майна боржника може бути покладена субсидіарна відповідальність за його зобов’язаннями.

Стягнені суми включаються до складу ліквідаційної маси і можуть бути використані лише для задоволення вимог кредиторів у порядку черговості, встановленому цим Кодексом.

З огляду на те, що заява про покладення субсидіарної відповідальності за доведення до банкрутства розглядається лише на стадії ліквідації боржника, виконання (в тому числі примусове) судових рішень про стягнення з третіх осіб грошових коштів на користь боржника для поповнення ліквідаційної маси суттєво ускладнюється. Зокрема тим, що на момент ухвалення такого рішення, засновники (учасники, акціонери) або інші особи, у тому числі керівник боржника, власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника вже обізнані щодо процедури банкрутства боржника та можуть безперешкодно  заздалегідь вчинити дії, направлені на фактичну неможливість виконання ймовірного судового рішення про покладення субсидіарної відповідальності за доведення до банкрутства шляхом відчуження своїх активів на користь інших осіб. Отже, кропітка та тривала робота ліквідатора в цьому напрямку може бути зведена нанівець.

Тому постає логічне питання, а чи дійсно зазначений вище механізм призводить до фактичного отримання кредиторами грошових коштів? Які правові механізми пропонує чинне законодавство про банкрутство для забезпечення можливості реального виконання судового рішення про стягнення грошових коштів із осіб винних у доведені боржника до банкрутства?

Так, статтею 40 Кодексу врегульована можливість забезпечити вимоги кредиторів  за клопотанням сторін або учасників справи чи за своєю ж ініціативою в такі способи:

- заборонити боржнику вчиняти без згоди арбітражного керуючого правочини;

- зобов’язати боржника передати цінні папери, майно, інші цінності на зберігання третім особам;

- вчинити чи утриматися від вчинення певних дій або вжити інших заходів для збереження майна боржника (у тому числі шляхом позбавлення боржника права розпорядження його нерухомим майном або цінними паперами без згоди розпорядника майна або суду, який розглядає справу про банкрутство; накладення арешту на конкретне рухоме майно боржника).

- у процедурі розпорядження майном за обґрунтованим  клопотанням розпорядника майна, сторін або інших учасників справи про банкрутство – припинити повноваження керівника боржника або органу управління боржника з покладенням виконання обов'язків на розпорядника майна

При цьому, Кодексом встановлено, що заходи забезпечення вимог кредиторів можуть бути вжиті судом на різних стадіях процедури та діяти відповідно до дня введення процедури санації і призначення керуючого санацією або до прийняття постанови про визнання боржника банкрутом, відкриття ліквідаційної процедури і призначення ліквідатора, або до закриття провадження у справі.

Тобто положення спеціальної статті Кодексу щодо можливості забезпечення вимог кредиторів у справі про банкрутство діють виключно по відношенню до боржника і не можуть бути застосовані до інших осіб (в тому числі і тих, що винні у доведені останнього до банкрутства).

Враховуючи зазначене вище, можна прийти до висновку, що за чинного законодавчого врегулювання, вбачається можливим забезпечення вимог кредиторів шляхом подання відповідної заяви в порядку господарського процесуального кодексу (за правилами забезпечення позову) разом із заявою ліквідатора про притягнення до субсидіарної відповідальності за доведення до банкрутства, оскільки саме в заяві за результатами вчинення дій в ліквідаційній процедурі окреслюється коло суб’єктів, відповідно до яких пред’являються вимоги та можуть бути застосовані заходи забезпечення. Проте, як вже зазначалось раніше, до часу подання такої заяви може пройти досить великий проміжок часу, який вкупі з обізнаністю відповідних осіб, як правило призводить до відчуження останніми всього наявного в них майна.

Таким чином, після пред’явлення вимог ліквідатор опиняється перед проблемою фактичного виконання судового рішення, направленого на поповнення ліквідаційної маси банкрута як додаткового джерела погашення кредиторських вимог.

Слушно також зауважити, що з положень Кодексу також вбачається, що складанню ліквідатором ліквідаційного балансу банкрута та поданню його суду на затвердження, в разі ухвалення судом рішення про притягнення винних осіб до субсидіарної відповідальності за доведення до банкрутства, передує процедура виконання судового рішення, що в свою чергу впливає на тривалість ліквідаційної процедури. Постає питання, що робити, якщо в осіб, з вини яких боржник доведений до банкрутства, відсутнє майно на виконання судового рішення про покладення на них субсидіарної відповідальності і як діяти ліквідатору в такому разі? Коли та за спливом якого часу або настанні якої події ліквідатор повинен подати до господарського суду ліквідаційний баланс на затвердження? Вочевидь, на зазначені вище питання Кодекс однозначної відповіді не дає.

Варто наголосити, що правовий інститут застосування субсидіарної відповідальності за доведення до банкрутства є ефективним лише в тому разі, коли судове рішення фактично буде виконано, ліквідаційна маса наповнена, а кредиторські вимоги погашені або повністю або частково за рахунок додаткових джерел – стягнення грошових коштів з винних в доведенні до банкрутства боржника  осіб.

Очевидно, що виправити ситуацію з невиконанням судових рішень про стягнення грошових коштів із суб’єктів субсидіарної відповідальності може вдосконалення інституту забезпечення вимог кредиторів шляхом накладення арешту (заборони відчуження, заборони вчинення реєстраційних дій тощо) на майно та/або грошові кошти осіб, які можуть розглядатись як суб’єкти субсидіарної відповідальності за доведення до банкрутства в розумінні положень Кодексу. При цьому, застосування такого забезпечення вимог кредиторів має відбуватись на ранній стадії – введення процедури розпорядження майном за заявою сторін або учасників справи про банкрутства, адже вже на цій стадії, після проведення розпорядником майна аналізу фінансово-господарської діяльності може бути виявлено дії осіб, які вплинули на платоспроможність боржника.  Такий спосіб забезпечення вимог кредиторів, в свою чергу, мав би сприяти формуванню відповідальності засновників, власників бізнесу, а також посадових осіб підприємства за можливі наслідки при доведенні до банкрутства та виступати превентивним механізмом, направленим на врегулювання питання неплатоспроможності боржника в позасудовий спосіб шляхом прийняття відповідальних зважених рішень та повноти вчинення дій задля виведення підприємства із складного фінансового становища.

Однак, з огляду на тривалість банкрутних процедур у часі та можливість подання заяви про притягнення до відповідальності лише на стадії ліквідаційної процедури, таке забезпечення вимог кредиторів посягає на принцип непорушності права власності осіб, до яких може бути застосована субсидіарна відповідальність та потенційно порушує право таких осіб на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

Запобігти відчуженню майна, а також його поверненню у власність особи для подальшого звернення на нього стягнення, у разі потреби також може інститут недійсності правочинів.

На сьогоднішній день досить сталою є практика визнання судом недійсним правочину, що вчинений на шкоду кредиторам (фраудаторний правочин). Суди приймають такі рішення зокрема на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), з посиланням на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Вказана позиція також знайшла своє відображення у Постанові Великої Палати Верховного суду від 03.07.2019 у справі №369/11268/16-ц.

Окремо постає питання чи має ліквідатор повноваження на подання таких позовів щодо осіб, до яких може бути застосована субсидіарна відповідальність? Відповідно до положень ч. 1 ст. 61 Кодексу, до повноважень ліквідатора не входить оскарження угод, укладених суб’єктами субсидіарної відповідальності за доведення до банкрутства, направлених на ухилення від виконання ними судового рішення в разі покладання на них судом субсидіарної відповідальності. Однак, виходячи з положень частини 1 ст. 61 Кодексу щодо можливості здійснення ліквідатором інших повноважень, передбачених цим Кодексом, в сукупності з ч. 2 ст. 61 Кодексу, можливо припустити, що ліквідатор може оскаржувати угоди, укладені суб’єктами субсидіарної відповідальності за доведення до банкрутства, направлені на ухилення від виконання судового рішення, посилаючись на норми цивільного законодавства України саме задля забезпечення погашення вимог кредиторів в ліквідаційній процедурі.

Також питання постає питання, укладені в який саме період, особами винними в доведені боржника до банкрутства, правочини можуть вважатися фраудаторними?

Як бачимо, Кодекс не містить спеціальних норм щодо підстав, строків та повноважень ліквідатора в частині недійсності фраудаторних правочинів, вчинених особами, винними у доведені боржника до банкрутства. Повноваження ліквідатора, як власне і підстави та строки за загального правового регулювання є досить спірними та неоднозначними і потребують щонайменше належної судової практики.

Наразі до Верховної Ради України подано законопроект № 4409 «Про внесення змін до Кодексу з процедур банкрутства», який серед іншого покликаний посилити відповідальність осіб, які можуть розглядатись як суб'єкти субсидіарної відповідальності за доведення до банкрутства. Даним законопроектом передбачається (крім іншого):

- доповнити статтю 42 частиною 5: «особи, які уклали, погодили правочини, або вчинили майнові дії, визначені частинами першою та другою цієї статті, несуть субсидіарну відповідальність за доведення боржника до банкрутства»;

- частину другу статті 59 викласти в наступній редакції: «Протягом 15 днів з дня призначення ліквідатора відповідні посадові особи банкрута зобов’язані передати бухгалтерську та іншу документацію, печатки і штампи, матеріальні та інші цінності банкрута ліквідатору. У разі ухилення від виконання зазначених обов’язків відповідні посадові особи банкрута несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями боржника. Ліквідатор має право замовити виготовлення дублікатів печатки та штампів у разі їх втрати.»

Зазначені вище законодавчі ініціативи беззаперечно  направлені на запобігання зловживанню засновниками, власниками, керівниками та іншими особами процедурами банкрутства, проте не вирішують питання забезпечення виконання судового рішення про стягнення грошових коштів з осіб, винних у доведені боржника до банкрутства.

На нашу думку доцільно все ж таки доповнити Кодекс, зокрема статтю 42, спеціальними “банкрутними” підставами для визнання недійсними фраудаторних правочинів, що укладені особами, які винні у доведені боржника до банкрутства, надати повноваження ліквідатору на подання таких позовів, а також встановити, що недійсними можуть бути визнані договори направлені на відчуження майна, що укладені відповідними особами після прийняття господарським судом заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство.

Зазначені зміни, окрім підвищення ефективності застосування процедур банкрутства через забезпечення фактичного виконання судових рішень про стягнення коштів з осіб, винних в доведені боржника до банкрутства, мають виконувати й превентивну функцію та застерегти бенефіціарів і керівників від безвідповідального ставлення до збільшення боргів підприємств та прийняття рішень на шкоду його кредиторам.

Коментарі
Додати коментар