Василь Дерлюк: Судова практика у банкрутстві

Кодекс України з процедур банкрутства №2597-VIII (далі-Кодекс або КУзПБ) був прийнятий 18.10.2018, підписаний 19.04.2019, опублікований 20.04.2019, набрав чинності 21.04.2019, введений в дію в частині положень, що визначають створення електронної торгової системи та авторизації електронних майданчиків з 21.07.2019, в цілому введений в дію з 21.10.2019, а Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі-Закон) втратив свою чинність. Тобто Кодекс є  відносно новим та молодим законом і при цьому з часу введення його в дію минуло  достатньо часу для того, щоб можна було аналізувати які складнощі в учасників справ про банкрутство виявилися при застосуванні з початку введення його в дію, як це виправляється, яка склалась судова практика.

Що застосовувати: положення Кодексу чи положення Закону ?

Закон і Кодекс передбачають абсолютно різні підходи до їх застосування під час розгляду справ про банкрутство. Якщо Закон передбачав застосування його положень під час розгляду справ, провадження яких відкрито після набрання ним чинності, то  Кодекс передбачає здійснення провадження у справах про банкрутство з дня введення його в дію відповідно до положень Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство. Це в певних випадках у перехідних справах зумовлювало складнощі у застосуванні учасниками таких справ положень Закону та Кодексу. Прикладом що застосовувати: положення Кодексу чи положення Закону, та складнощі, які при цьому виникли, може бути справа №911/956/17, у якій правові позиції Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду Катеринчук Л.Й. - головуючої, Білоуса В.В., Пєскова В.Г. викладені у постанові від 12.11.2020 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/92971718)

В межах справи №911/956/17 про банкрутство у відокремленому провадженні ліквідатор боржника подав заяву про спростування майнових дій банкрута щодо безпідставного перерахування на рахунки відповідача грошових коштів і перед самим початком введення КУзПБ в дію привів позовні вимоги у відповідність до положень Кодексу; в обґрунтування заяви про збільшення позовних вимог ліквідатор посилався на положення ст. 42 КУзПБ. Місцевий господарський суд задовольнив вимоги ліквідатора, вказавши на необґрунтованість доводів відповідача щодо необхідності застосування в даному випадку ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Місцевий суд  керувався підставами для визнання недійсним договору, які передбачено ч. 2 ст. 42 КУзПБ, з посиланням на те, пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ передбачено, що з дня введення в дію цього Кодексу подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство. Апеляційний господарський суд  рішення місцевого суду скасував та у задоволенні позовної заяви ліквідатора відмовив. За висновками апеляційного суду при вирішенні спору про визнання недійсним договору потрібно приймати до уваги ті підстави для визнання недійсним договору, які існували на момент укладення такого договору. А конституційний принцип незворотності дії закону у часі необхідно застосовувати таким чином, що розширення прав учасників провадження у часі на спростування дійсності оспорюваного правочину, який укладено боржником до моменту відкриття провадження у справі про банкрутство з одного року (за статтею 20 Закону про банкрутство, в редакції, яка діяла до 21.10.2019) до трьох років за статтею 42 КУзПБ, не означає можливості застосування передбачених даною нормою підстав для визнання недійсними правочинів боржника, незалежно від того, були ці правочини укладені з моменту набрання чинності КУзПБ з 21.10.2019 чи раніше. Верховний Суд залишив без змін постанову апеляційного суду, навівши свої правові  висновки щодо застосування положень Закону і Кодексу у пунктах 21 - 39 мотивувальної частини постанови від 12.11.2020 у справі №911/956/17 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/92971718)

…

21. Системний аналіз норм Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" дає підстави для висновку, що з моменту порушення (відкриття) щодо боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі і  спеціальні норми Закону про банкрутство  застосовуються переважно при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України.

22. Разом з тим, 21.10.2019 введено в дію КУзПБ №2597-VIII від 18.10.2018, який в силу пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу, поширює свою дію на подальший розгляд справ про банкрутство незалежно від дати порушення (відкриття) провадження у таких справах, за винятком справ про банкрутство, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації.

23. З дня введення в дію цього Кодексу визнано таким, що втратив чинність, зокрема, Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Тобто, перехід від регулювання, передбаченого Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", до регулювання згідно з КУзПБ, здійснюється негайно (безпосередня дія як спосіб дії в часі нормативно-правових актів) шляхом здійснення подальшого розгляду справ про банкрутство відповідно до положень цього Кодексу. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 20.11.2019 у справі №924/159/14, від 11.08.2020 у справі №904/3457/19 та від 27.08.2020 у справі №904/4928/17.

27. Перевіряючи правильність застосування апеляційним судом до спірних правовідносин положень статті 58 Конституції України та незастосування положень статті 42 КУзПБ, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначає про таке.

28. Частиною 1 ст. 58 Конституції України вбачається, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

29. У пункті 2 рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначено, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у ч. 1 ст. 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

30. Статтею 5 ЦК України "Дія актів цивільного законодавства у часі" визначено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Отже, за загальним правилом до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце (висновок Верховного Суду України у постанові від 02.12.2015 у справі №3-1085гс15).

31. Принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави. Винятки з цього конституційного принципу, тобто надання закону або іншому нормативно-правовому акту зворотної сили, передбачено частиною першою статті 58 Конституції України, а саме: коли закони або інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи (пункт 4 рішення Конституційного Суду України від 05.04.2001 №3-рп/2001).

32. Конституційний Суд України дійшов висновку, що конституційний принцип про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом`якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб, проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті (абзац 4 пункту 3 рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів).

33. Водночас, під час розгляду господарських спорів судам необхідно врахувати положення ч. 3 ст. 3 ГПК України, якою визначено, що судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

37. Апеляційний суд не погодився з можливістю визнання недійсним оспорюваного договору як такого, що укладений сторонами що є заінтересованими особами, зазначивши про те, що на момент укладення 11.07.2014 та виконання оспорюваного договору у 2014-2017 роках діяв Закон про банкрутство в редакції Закону України №2343-ХІІ, спеціальні підстави за статтею 20 якого не передбачали такої підстави для визнання недійсним договору як його укладення заінтересованими особами, а тому слід виходити з тих підстав, які існували на час вчинення правочину (укладення договору).

38. Колегія суддів касаційного суду погоджується з такою правовою позицією апеляційного суду та вважає, що апеляційний суд вірно застосував ч. 1 ст. 58 Конституції України та ст. 20 Закону про банкрутство щодо визначення підстав, за якими оспорюваний правочин може визнаватися недійсним, оскільки саме ця норма права існувала на час укладення та виконання цього правочину (договору).

39. В рішеннях Конституційного Суду України неодноразово досліджувалися випадки застосування статті 58 Конституції України про зворотню дію в часі законів та інших нормативно-правових актів. Так, відповідно до висновку Конституційного Суду, викладеного у Рішенні від 09.02.1999 №1-рп/99, зазначений конституційний принцип про зворотню дію в часі законів та інших нормативно-правових актів стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб, у випадках коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом’якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті. Як вбачається з Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ, ним не передбачено надання зворотної дії в часі положенням статті 42 цього Кодексу, як і будь-яким іншим положенням Кодексу. З огляду на таке, до договорів, які укладені до моменту набрання чинності КУзПБ застосовуються загальні чи спеціальні норми матеріального права, які визначають підстави недійсності цих договорів та існували на момент укладення договору (вчинення правочину) .

Короткі висновки:

1. З дня введення в дію Кодексу  перехід від регулювання, передбаченого Законом до регулювання згідно Кодексу, здійснюється негайно (безпосередня дія як спосіб дії в часі нормативно-правових актів) шляхом здійснення подальшого розгляду справ про банкрутство відповідно до положень Кодексу.
2. Винятки негайного переходу правового регулювання передбаченого Законом до регулювання згідно Кодексу передбачені самим Кодексом, а в окремих випадках що застосовувати: Кодекс чи Закон, потребує комплексного підходу.
3. При оспорюванні правочинів в банкрутстві із спеціальних підстав, визначених законодавством про банкрутство слід застосовувати конституційну норму ч.1 ст. 58 Конституції України про зворотню дію в часі законів та інших нормативно-правових актів та відповідну норму Кодексу чи Закону щодо визначення підстав, за якими оспорюваний правочин може визнаватися недійсним, яка існувала на час укладення та виконання цього правочину (договору).
4. Кодексом не передбачено надання зворотної дії в часі положенням статті 42 Кодексу, як і будь-яким іншим положенням Кодексу.
5. До договорів, які укладені до моменту набрання чинності Кодексу застосовуються загальні чи спеціальні норми матеріального права, які визначають підстави недійсності цих договорів та існували на момент укладення договору (вчинення правочину) .