Антон Молчанов: Шкодувати за старими часами не варто

На моє глибоке переконання, буття формує свідомість. Після переходу арбітражних керуючих з підпорядкування Міністерства економіки до Міністерства юстиції відбулася не тільки формальна зміна назви дозвільного документа – ліцензії на свідоцтво; професія перейшла зі стану вільного конкурентного ринку до діяльності, на яку особу рукопокладено державою з усіма відповідними наслідками – від герба на свідоцтві до вимог до номенклатури документації. Шкодувати за старими часами не варто, а от повертати прозорі, ринкові та конкурентні  умови роботи без зайвого державного регулювання виглядає розумною ідеєю без варіантів.

Наріжним камінням в трансформації спільноти арбітражних керуючих у ринок є умови винагороди. Існуючі суми винагороди, встановлені законом, за визначенням не можуть приваблювати ані розміром, ані строками нарахування й виплати. Зрозуміло, що низькі стандарти оплати створюють умови для "тіньового" фінансування арбітражного керуючого або боржником, або певними кредиторами чи іншими інтересантами справи, і про жодну незалежність діяльності в таких умовах йтися не може.

Що ж робити? Як варіант, йти словацьким шляхом та встановити:

1. Первинну винагороду (з моменту призначення арбітражного керуючого для участі в справі та до першого засідання комітету кредиторів). Первинна винагорода встановлюється судом у вигляді фіксованої суми, що щомісячно нараховується та виплачується арбітражному керуючому в залежності від виду справи (банкрутство фізособи чи фізособи-підприємця або юрособи, з якою саме вартістю активів). На виході така винагорода має відповідати середнім доходам українських юриста та директора SME (малого та середнього бізнесу).
2. Вторинну винагороду, що нараховуватиметься та виплачуватиметься замість первинної після першого засідання комітету кредиторів. Цю винагороду слід визначати за економічно виправданою формулою в залежності від стадії, на якій перебуває справа: для відновлення платоспроможності (санації, реструктуризації тощо) це може бути відсоток від суми задоволених кредиторських вимог або фіксовані виплати, затверджені більшістю кредиторів. Для ліквідації, ефективність якої вимірюється розміром задоволених кредиторських вимог, це може бути відповідний відсоток від виплат кредиторам.

Другим після питання винагороди є складність та ефективність контролю. За умов надмірної регуляції професії з визначенням розміру та кольору сейфів, конфігурації офісу, правил прийому відвідувачів та іншим волелюбна молодь не буде дивитися в бік конкурсного управління – кому цікаві надто  складні (та не завжди розумні) правила не дуже вигідної гри? Отже, дерегуляція (передусім в частині діловодства, оподаткування та інших прикладних умов) є другим кроком в омолодженні та розвитку професії. Чи можливо це за умов створення єдиної СРО? Можливо, якщо Міністерство та СРО зможуть тримати взаємно ввічливу дистанцію та не матимуть перехрестних повноважень.

Все інше – риси характеру, персональні причини входу в професію та виходу з неї – є рудиментарними по відношенню до головного: вільних, зрозумілих та розумних, ринково виправданих правил гри. А там і професія розквітне – або в статусі сумісницької із загальноюридичною роботою, як в багатьох іноземних колег, або в режимі повної та задоволеної зайнятості.