Денис Киценко: Відповідь слід шукати у незавершених або нерозпочатих провадженнях

21 жовтня має набрати чинності Кодекс з процедур банкрутства, вперше офіційно опублікований 20 квітня цього року. Точніше сказати, мав би набрати, оскільки на сьогодні зареєстровано вже два законопроєкти, спрямовані на відтермінування цієї дати. Подані ці законопроєкти 12 та 16 вересня цього року. Чому ідея відтермінування визрівала 5 місяців і чому законопроєкти були внесені лише за місяць до введення в дію? Чим обґрунтовується така необхідність?

У пояснювальній записці до законопроєкту №2131 зазначені такі аргументи: (1.1) проєкт Кодексу свого часу зазнав критики фахівців Апарату ВРУ; (1.2) Кодекс запроваджує монополію арбітражних керуючих; (1.3) Кодекс вимагає наявності системи автоматизованого арешту коштів; (1.4) Кодекс «погіршує правове становище боржника»; (1.5) Кодекс опосередковано передбачає, що низка категорій осіб повинна мати виключно бездоганну ділову репутацію (наприклад, арбітражний керуючий).

Законопроєкт №2131-1 містить інші аргументи: (2.1) відсутність критеріїв для порушення провадження у справі про банкрутство надасть можливість зловживати цим замість використання виконавчого провадження (наводиться приклад відкриття провадження «за невеликими сумами»); (2.2) звільнення арбітражних керуючих за клопотанням комітету кредиторів; (2.3) суттєві процесуальні прогалини (без пояснень та прикладів); (2.4) відсутність права кредиторів подавати заяви щодо банкрутства фізичних осіб-підприємців може негативно вплинути на розвиток підприємництва; (2.5) посилення тиску на діяльність арбітражних керуючих; (2.6) неможливість реального продажу майна і закінчення процедур банкрутства державних підприємств Автономної Республіки Крим.

Спробуємо проаналізувати, наскільки зазначені аргументи обох законопроєктів дійсно критичні для запровадження нових норм.

Аргумент 1.1 не виглядає суттєвим після завершення процедури прийняття закону. Аргумент 1.2, навпаки, є одним з суттєвих надбань на користь кредиторів, оскільки виключає можливість керування підприємством колишніми посадовими особами, діяльність яких і призвела до банкрутства. Аргумент 1.3 навряд чи є підставою для критики, оскільки свідчить про неможливість продовжувати численні зловживання на тлі арештів та інших обтяжень. Аргументи 1.4 та 1.5 є ключовими гаслами реформування системи, яка десятиліттями використовувалась для захисту осіб, що використовували банкрутство у якості захисту від кредиторів, завдаючи цим значної шкоди інвестиційній привабливості України.

Аргумент 2.1 навряд чи є матеріальним, оскільки, відповідно до ч. 3 ст. 39 Кодексу, господарський суд перевіряє можливість боржника виконати майнові зобов’язання, а боржник може надати підтвердження спроможності виконати свої зобов’язання та погасити заборгованість. Окрім цього, неплатоспроможність, за визначення ст. 1 Кодексу, є неспроможністю виконати зобов’язання перед кредиторами не інакше, як через застосування процедур, передбачених Кодексом. Отже, незначна заборгованість, навіть за умови її непогашення до моменту підготовчого засідання, не буде підставою для порушення провадження. Навпаки, відповідні положення Кодексу надають можливість «протилежних» зловживань, коли довідка про вартість майнового комплексу, за умов відсутності висновку ДВС про неможливість стягнення, буде аргументом проти порушення провадження.

Аргумент 2.2, на думку всіх юристів, які захищали кредиторів від зловживань арбітражного керуючого (у всіх його іпостасях), є навпаки, одним з ключових позитивних досягнень Кодексу. Аргумент 2.3 у зазначеній дефініції неможливо оцінити.  Аргумент 2.4 сформульований не оптимально, оскільки зазначені положення Кодексу не погіршують ситуацію у порівнянні з поточним регулюванням. Аргумент 2.5 є невід’ємним наслідком інституту відповідальності арбітражного керуючого. Ризик аргументу 2.6 є матеріальним, однак може бути нівельований внесенням лінійного застереження до п. 5 Прикінцевих та перехідних положень.

Чи можна сказати, що Кодекс вражає рівнем узгодженості усіх норм? Ні. Але чи виглядають всі зазначені аргументи як достатні підстави для блокування запровадження позитивних новацій Кодексу? На мою думку, ні. Чи заважають новації відновленню платоспроможності сумлінних боржників та захисту прав кредиторів (а саме ж у цьому «кармічне» завдання процедур санації та ліквідації)? Теж ні. Чи були випадки існування колізій у законодавстві в інших сферах? Не просто були, а десятиліттями існували. Чому ж тоді раптово виник «суспільний запит» на блокування запровадження нових правил?

На мою думку, відповідь слід шукати у незавершених або у ще нерозпочатих провадженнях. У неможливості, відповідно до Кодексу, бути «арбітражним на користь боржника», у прозорості та упорядкованості обтяжень майна, у неможливості очолювати процедуру банкрутства підприємства людьми, які його, власне, до цього банкрутства довели.

Кому вигідно блокування Кодексу? Точно не кредиторам, точно не інвесторам, точно не людям, які намагаються зробити інвестиційний клімат в Україні більш привабливим.