Андрій Трембіч: Я майже не бачив у своїй практиці абсолютно незалежних арбітражників

Я вважаю, що основною етичною вимогою щодо арбітражного керуючого є його внутрішня і зовнішня незалежність. Нехай це й не найоригінальніша відповідь, але для мене – найточніша; до того ж ситуація така, що це легко задекларувати, – але складно впровадити в життя, тому що арбітражний керуючий часто виявляється найслабшим учасником конкурсного провадження, - навіть часом слабшим за боржника. У ситуації, коли у тебе немає жодних істотних гарантій твого статусу, і кожен твій рух може бути предметом перевірки і щогодинного оскарження як в суді, так і в Мін'юсті, важко балансувати та пройти по канату, розтягнутому між кредиторами і боржником, – і не зірватися у прірву.

Я скажу чесно, я майже не бачив у своїй практиці абсолютно незалежних арбітражників. Чого вже там – я і суддів незалежних бачив рідко, - а бути незалежним суддею на порядок простіше, в судовій владі, принаймні, створюються передумови для інституційної самостійності і вагомі гарантії незалежності. У той самий час законодавець ніби має на увазі всіма своїми реформами, що боржник повинен бути слабким, кредитор - сильним, суд - незалежним, арбітражний керуючий - підконтрольним і податливим. Так що для мене незалежний керуючий (або хоча б той, що прагне стати таким) – ознака надзвичайної мужності і стійкості, – чого всім нам не вистачає. Треба розуміти, що поваги з боку боржника і більшості кредиторів арбітражний керуючий не дочекається аж ніколи. І вкрай важливо, щоб у кожній справі він не втратив, як мінімум, свою повагу до самого себе. І нехай це й буде генеральний етичний імператив для цієї професії.