Ірина Сербін: Про «нову комунікацію» у сфері банкрутства

Модний світовий тренд під назвою «культура скасування», який все більше нагадує «культ жертви», проникає у сферу банкрутства, а саме у спільноту арбітражних керуючих. Ця тенденція дуже небезпечна особливо для галузі, що потребує міцних нервів та сталевої витримки.

Близько року тому проти мене була організована «чорна» піар-кампанія. Це було пов’язано з проектом, який я вела – справою про банкрутство ПАТ «МСЗ «Океан». Враховуючи, що ця справа була стратегічно важливою в межах усієї країни, то і ресурсів на те, щоб занурити мою репутацію в бруд, опоненти не пожаліли. Так, проти мене у публічну площину «випускали» цілу народну депутатку!  Стратегія знищення моєї професійної репутації була комплексною: ефіри на ТВ, хейт у соцмережах, кричущі, наповнені недостовірною інформацією скарги до професійних організацій, під час розгляду яких народна депутатка намагалася образити не тільки мене, а й всю професійну спільноту.

І моїм завданням було вистояти і перемогти фактами. Так, власне, і сталося. Однозначно, що цей шлях довший і складніший, але, на мою думку саме він гідний високого звання арбітражного керуючого. В одному з судових засідань, де народна депутатка разом зі своєю помічницею провокувала мене на скандал, я розуміла, що я арбітражний керуючий, ліквідатор великого підприємства і просто не можу дозволити нічого окрім фактів.

Що я відчувала у ці моменти? Образу? Ні. Зневіру? Ні. Чи шукала я публічної підтримки у соціальних мережах? Звісно, що ні, адже професія юриста, професія арбітражного керуючого настільки загартували мій характер, що про якусь, навіть миттєву слабкість і подумати не можна. Навпаки. Це був виклик, де я могла лише голосно та публічно заявити «challenge accepted». А потім систематично нищити їх дороговартісну чорну піар-стратегію простими правдивим фактами та аргументами у суді, в органах держаної влади, в інтерв‘ю авторитетним ЗМІ, які разом зі мною вивчали документи та все ті ж факти.

Я не вважаю себе «супер-героєм»,  адже знаю, що велика кількість колег по ринку опинялася в подібних чи навіть ще більш стресових ситуаціях. І серед моїх знайомих абсолютна більшість виходила з таких ситуацій гідно та мужньо. Адже така в нас робота: не просто добре орієнтуватися в законодавстві, а й мати інтуїцію, знання та вміння «вирулювати» з кризових ситуацій. Власне саме завдяки цьому комплексу якостей  ми і обрали таку професію.

«Культура скасування» та арбітражні керуючі

Вищезгадане трапилось зі мною всього рік тому, а я вже сумую за тим часом, коли моральна сила, розум та честь були в пошані. Адже наразі я спостерігаю тенденції, які лякають. Звеличення жертви, осуд без суду та слідства. Це нові складові так званої «культури скасування». Культури, якою прийнято характеризувати правила соціальної поведінки у XXI столітті і яка охоплює все більше сфер. Для тих, хто не в курсі, терміном «cancel culture»  наразі прийнято називати явище масового осуду і як наслідок бойкоту людини чи бренду. Епоха соцмереж, яка вбиває репутацію в офлайні, просто «скасовуючи» її. Власне звідти і пішли рухи MeToo чи Black Lives Matter, що як соціальне явище мали на меті донести правильні цінності. Але як і у будь-якої медалі, у цьому питанні, є дві сторони. Так ось темна сторона  – це та, що оспівує «жертву», та, що намагається зробити жертовність та слабкість модними.

Нам масово нав’язується просте (насправді ні) розв’язання складних проблем з «формулою»: більше хайпу та беззмістовних інтриг. Я помічаю, як формулою «написати пост у соцмережі- побідкатися-осудити без доказів-справа зроблена» починають користуватися і арбітражні керуючі. І мене дивує, що все частіше перевага на боці тих, хто першим встиг «побідкатися», а не у тих, хто послідовно й аргументовано робить свою справу. Я не розумію, чому один допис без імен, фактів та з великою кількістю обвинувачень може мати більший резонанс, аніж якась важлива перемога у суді чи відновлення роботи великого підприємства після багаторічної стагнації та банкрутства.

В результаті ми отримуємо мильний пузир. Миттєву популярність на хвилі необґрунтованого хайпу, яка з таким же шаленим темпом піде, з яким і з‘явилася. «А де ж результати?», - потім поставлять правильне запитання учасники процесу.

Я не вірю, що коли нас призначають на якийсь важкий об’єкт, то чекають, що ми розв’язуватимемо проблеми саме у такий спосіб – постами та бідканням у соцмережах. Простими словами, ми не можемо дозволити собі бути жертвами. Це не та сфера.

Я розумію, що  тренди не стоять на місці.  Нові часи потребують від нас адаптивності, нових підходів та навіть принципів. І я б хотіла запросити усіх бажаючих до публічної дискусії, аби відповісти на питання: «де та межа, через яку арбітражний керуючий у публічних комунікаціях  та професійному розв’язанні проблем не має права переступати». Я пропоную спільноті разом формувати правила «нової комунікації», а не ставати «заручниками моди на жертовність та скиглення». У нашій професії простих рішень та шляхів не буває.